Лариса Денисенко - Нова стара баба

Не знаю, що крутіше: засунути лампочку в рот чи засунути палець під рухому частину ескалатора, але ми з Мірою варті одне одного.

– Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в рота. Тільки, щоб хтось був поруч, хтось допомагав, підтримував, фіксував результат, потрібні свідки цих героїчних вчинків.

Міра каже, що ні, краще ми будемо про це завжди мріяти, бо забаганки мають залишатися забаганками, а не перетворюватися у каліцтва.

– Забаганка куди приємніша за каліцтво.

Саме так мені сказала Міра, і у мене не було підстав їй не вірити.

– Цікаво, а що з того приводу скаже Рудий? – ми промовили цю фразу майже одночасно. Цього разу ми не розсміялися, хоч завжди, коли ми з Мірою помічали ось такий збіг, то сміялися. Але зараз просто взяли одне одного за руки й довго не відпускали (чи мені просто здалося, що ми не відпускали руки довго). Рудий, авжеж, той самий Рудий, але про нього потім. Не зараз. Згодом. Може. Колись.

Мій шалений Руді, привіт! Сподіваюся, що ти стримався й не потрощив, перемагаючи свій темперамент та гонор, усі мої банки з березовим соком, корисним навіть для твого здоров’я. Я трохи скучив за тобою, за твоєю пикою, мушу визнати це, мій вогняний герою. Якщо я знайду в цій місцевості дику ружу, то зірву квітку, засушу її, вкладу пелюстки поміж аркушів паперу, складу вірша на твою честь і надішлю тобі листа, мій хоробрий лицарю.

О, ледве не забув. У мене до тебе вималювалося одне запитання. Маленьке, нескладне запитаннячко. Вчора мене непокоїв мій шлунок, я згинався навпіл, то хочу запитати тебе, мій друже, чи ти часом не поклав щось важкеньке на мою фотокартку? Тільки відповіси мені відверто, як це ведеться серед чоловіків. Чорт, мене відволікають, тому я мушу прощатися з тобою, мій любий. Цілую ніжно,

Р. S. І не вдягай мої спідниці! Неодмінно помічу, якщо ти їх чіпав, бо у жінок, знаєш, є свої таємниці.

Рудий, привіт! Прошу, не сердься на цього блазня та і взагалі не дуже на нього зважай. Він не може не блазнювати навіть тоді, коли сам на сам відливає в кущах, вибач за натуралізм, але з ким поведешся, від того й наберешся. Він виразно прочитав мені частину листа, якого написав тобі у нашому спільному «дядяфедірському» посланні, бачив би ти його задоволену пику, він упевнений, що ти визнаєш його витвір дотепним та високо оціниш його літературні здібності.

Учора ми побилися об заклад: чи розтрощив ти банки з березовим соком? Бачиш, це означає, що ми сумуємо за тобою, наша люба руда бестіє. Мені тебе не вистачає, я люблю тебе, брате. Ще вчора я міркувала над тим, що мене оточують люди (це насамперед ти, Ерік, а також батьки), які так багато бачили в цьому житті, що ваше знання, ваш погляд істотно компенсують «особливості мого зору». Я просто хочу сказати тобі: дякую. Бачиш, я вже це сказала. Ти хоч трохи скучив за нами? Сподіваюся, що так.

Бо незабаром ми повернемося, в Еріка розпочинаються лекції, новий навчальний рік. Я досі не можу повірити, що він викладає господарське право. Господарське право він називає мертвою наукою, називає себе викладачем мертвої науки, наполягає на тому, що господарського права як такого не існує, що воно мертве. Ти знаєш, у нього так завжди: науки – мертві, натомість іграшки – живі. Та щоб він там не буркотів, я все одно знаю, що він любить своїх студентів і з неабияким задоволенням повернеться до роботи. Усе минає, усе колись закінчується, завершується й наша відпустка. Усе минає, щоб розпочатися знов.

Ми нічого не обіцяємо одне одному, як заповів великий Стариган Хем, і, мабуть, саме тому відчуваємо себе вільними, щасливими та близькими людьми.

Я люблю тебе, брате.

2002 рік