Лариса Денисенко - Нова стара баба

– Звісно, батьки мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може малий собачка з’їсти свинку, а потім зателефоную, – каже мама. – Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то треба все добряче обдумати, – додає вона. Я погоджуюся. Так, думати – воно взагалі не зайве…

Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я повідомила, що дзвонила мати.

– Що ти їй відповіла щодо того, із ким я зустрічаюся?

– Сказала, що ти сам усе розповіси.

– А про цю, про цю ти щось сказала?

– Ні, – відповіла я.

– Зрозуміло, – не без кепкування мовив Рудий.

– Ще мама питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми придбали собачку.

– О, наша мама! Впізнаю нашу маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала й чим би не займалася. Як же ми купили б того цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може зжерти нашу морську свиню?

От і маєш! Напевно, після цього у жодної людини не виникне сумніву, хто чий син і хто чия мама. Дивина та й годі.

– Ти коли будеш вдома?

– Пізніше.

Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло у нього щось поспитати.

Еріка зайшла до мене в кімнату.

– Це твоя іграшка – такий величезний тигр – у кімнаті, де мене оселили?

– Моя, – зізнаюся я. – А що таке?

– Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене й подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти.

– Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?

– Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім’я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж марнування часу, у нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов’язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигрові незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути й поласувати мною.

Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз.

– Е-е-е-е, Еріко, ти дуже здивуєшся, але Яничар – іграшка. Розумієш?

– Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Однак бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми схожими на листя верби зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити пильність, як він відразу скористається з цього. Роздере моє обличчя.

– Він – іграшка, звичайна іграшка, – наполягаю я.

Еріка налаштована по-войовничому:

– Прибери його десь, це єдине, про що я прошу. Я ж не кажу, щоб його вигнали, не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті. Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити у контакт, не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще нам пожити нарізно. Маю на увазі цього твого Яничара й себе.

Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.

Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п’ю чай, мені трохи сумно. У руках я гойдаю венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти. Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, залишити Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Відчуваю, що від нього йде тепло, це означає, що він посміхається.

– Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, – каже Рудий. – Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після сухих червоних вин завжди болить.

– То, може, тобі пити тільки коньяк?

– Ні, мені подобаються саме червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болю є і щось позитивне. Це позитивне полягає у тому, що біль минає і тобі здається: ти любиш увесь світ. – Рудий перебуває в доброму гуморі.

– І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?