Лариса Денисенко - Нова стара баба

Урешті-решт, це минулося, я гідно довчилася в школі, вчителі пішли мені назустріч. «Дирекція школи із задоволенням піде вам назустріч». От мені цікаво, про яке задоволення йшла мова? Аякже, цілком природно, що вони пішли нам назустріч. «Така трагедія, така розумна дівчинка, і вже…» Що «вже» ніколи ніхто не домовляв. Мені було то сумно, то смішно, то все здавалося таким безглуздим чи, навпаки, таким чудовим. Але ж я була зовсім молода!.. І в мене на руках – непоганий атестат про закінчену середню освіту.

Ще я вміла грати на гітарі. Завдяки заняттям у музичній школі, а потім старанням батька – це він продовжував мене вчити, незважаючи на «особливості мого зору». Мама кривила рота і називала мою гру «бреньканням», а от Рудому подобалося. Він кликав мене до своїх хлопчачих компаній, називав «у дошку своїм хлопцем» і завжди ділився зі мною плітками. О, він був неперевершеним майстром у мистецтві пліткарства.

На відміну від мене, якій завжди вистачало його товариства (я ніколи не мала «справжніх подруг», про котрих пишуть у жіночих глянцевих журналах), Рудий збирав біля себе натовпи однодумців. Їх було багато, цих людей, вони постійно мінялися, конфліктували, мирилися. Хлопці, дівчата, дорослі, малі, навіть тварини. Рудому повсякчас було мало. Він потребував публіки, оточення, він чах без спілкування.

Пригадую, як мама нарешті дала згоду на придбання домашньої тварини. «Добре. Купіть пару рибок», – відмахнулась від нас вона. Ми з батьком щасливо усміхнулися, мама виявила повагу й добре ставлення до нас, аж тут пролунав крик Рудого: «Рибок? Німих рибок?!! Та як я зможу з ними спілкуватися? Сліпа у нас вдома є, тепер ще куплять німих, о боги, о носороги!» – почав волати Рудий і відхопив маминого фірмового ляпаса.

Ми купили морську свиню. Вона була така руда, як я, тому Рудий, звісно, хто б сумнівався, захотів назвати її Мірою. І дістав чергове зауваження від батька: «Ти вже проїв мені печінку, Рудий. Мій терпець от-от увірветься». Рудий серйозно поставився до батькових слів щодо «терпцю». Якщо вже так каже батько, то «терпець» справді може лопнути.

Рудий розумів, що наш тато не такий темпераментний, як мати, котра швидко запалюється, але так само швидко й відходить. На відміну від мами, батька важко розлютити, та якщо вже розлютиш, то потім ховайся хто може. Тому морську свиню було названо не Мірою, а Анжелікою.

«Якщо вже не вийшло так назвати тебе, – Рудий про всяк випадок злегка косував на батька, – то хай принаймні так зватиметься ця свиня…» Вночі ми влаштували «подушкові бійки», я шипіла: «То ти маєш мене за свиню?» – і штовхала його в бік. Рудий скрикував, тикав пальцем мені під ребра, потім ми билися подушками і смачно хрюкали. Мені здавалося, що у своєму житті я нікого не буду так міцно любити, як зараз Рудого.

Коли у мене був кепський (скигливий) настрій, Рудий обіймав мене і шепотів, що я найкраща у світі дівчина, що я – справжня красуня, що у мене прозорі, блакитні, величезні очі, розкішне вогняне волосся, що мене замкнули в підземному царстві злі люди, але він мене врятує і витягне на волю, і покаже, який чарівний цей світ. Він цілував мій прохолодний лоб та заплющені очі, гладив неслухняне волосся.

Мені подобалося уявляти, буцімто я – справді красуня. Але, як могла, я уникала уподібнень зі сліпою та порцеляново-гарною героїнею роману Віктора Гюґо «Людина, котра сміється». Мене часто з нею порівнювали, навіть чужі люди, і це було боляче. Для мене це чомусь було боляче. Куди веселіше уявляти себе міс Підземелля. Чи як любив казати Рудий: «Міс Шахта». От я виступаю така велична, темношкіра королева (чи то засмага, чи то бруд), а у моєму лобі сяє вмонтований шахтарський ліхтарик, що замінює собою казкове «а во лбу звезда горит». Уявляти таке було настільки смішно, що я не втримувалася від реготу. «Корисні позитивні емоції, необхідний елемент терапії сміхом». Так називав це Рудий.

Несподіваний розвиток ринкової економіки та кінець холодної війни забрали у нас із Рудим батьків. Татові запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, зацікавили роботою та, якщо чесно, грішми, і вони з матусею подалися «у наймити», як казала таткова мама. «Там, маючи роботу, достатньо грошей, я буду менше за вас хвилюватися і, можливо, трохи пізніше, ніж очікувала, з’їду з глузду», – промовляла наша мама на прощання.

І ми залишилися вчотирьох. Рудий, морська свиня Анжеліка, я та моя вірна гітара на ім’я Жітана. Авжеж, моя гітара, як і кожний порядний музичний інструмент, мала своє власне ім’я. Ми жили пристойно. Рудий закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, у професійних колах його відзначали як здібного режисера, «не без хисту», а сам він вдавав із себе режисера-постмодерніста. Я заробляла на життя тим, що грала на гітарі, виспівуючи свої пісні на Андріївському узвозі. Я могла не робити цього. Батьки регулярно надсилали нам гроші та речові передачі, але Рудий наполягав на необхідності моїх виступів на узвозі. «Тобі потрібна соціальна адаптація, ти маєш соціалізуватися, – переконував мене Рудий. – Твої публічні співи – це найкращий шлях до твоєї соціалізації, до спілкування з різними людьми». Я слухала Рудого і співала майже щодня. Морська свиня знай собі хрумала солодку моркву та вперто нехтувала буряком. І наше життя було спокійним та впорядкованим, аж поки я не зустріла Еріку і все не пішло шкереберть.