Лариса Денисенко - Нова стара баба

Я сліпа не з раннього дитинства. Точніше так: я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я почала розповідати про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в зрячих очах інших людей саме таке запитання. Найперше запитання. Воно виникає відразу після того, як люди розуміють, що я – сліпа. «Бідненька, як же це сталося?» – соло, дуетом, тріо чи хором, залежно від їхньої кількості, думають люди. «Бідненька сліпа дівчина, як їй кепсько жити у цьому жорстокому світі. Біда за бідою йде чередою». Від їхнього співчуття мені з кожним роком усе більше хочеться вити. Як собаці. Я люблю вити. Якщо вже чесно, то довше та голосніше за мене скиглить тільки сусідська німецька вівчарка з іменем зірки естради – Діана, котру тримає наш сусід, хронічний алкоголік, дядя Алік. Чудове та влучне ім’я для алкоголіка, чи не так? Батьки наче серцем чули, коли називали сина. А може, у такий спосіб запрограмували йому життя?

Діана здатна вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі випорожнювати кишечник та сечовий міхур у квартирі, де мешкає, але її ніхто не виводить «до вітру». Тому що дядя Алік також здатний по кілька діб валятися десь у кущах, п’яний як свиня. Він мочиться під себе й не переймається дрібницями, пов’язаними з правилами поведінки. Утім, у нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани, тому він і дозволяє собі напиватися наче свиня. От якби він був бордоським догом, тоді, можливо, поводився б інакше. Хоча особисто я не поставила б на це останню гривню.

Чому так кажуть: «п’яний як свиня»? Жодного разу не бачила п’яну свиню (хіба що чула про таке в радянських та американських комедіях). Але це, може, тому, що я сліпа. Через те й не бачила. Жарт.

Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по-товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я – перфоратор. А перфоратору байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетово, він нічого не чує, жодних людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. І не можна нічого почути, до того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе.

Інколи мені здається, що для мене краще частіше залишатися вдома і вити разом із Діаною, – ці вправи-скиглення адекватно замінюють добрячий хоровий розспів. «Ма-ме-мі-мо-му, ма-ме-мі-мо-му». Наш хормейстер Жанночка мала жваві губи, тому за нею завжди було смішно спостерігати, тоді я ще могла це робити й була напрочуд спостережливою дитиною. «Я пойду гулять в поле на лужок, я сорву цветок, милый мой дружок…»

Я народилася зі слабким зором. Дуже слабким, але у той час це не здавалося настільки безнадійним. Мій зір добили звичайні хвороби, що на них, як правило, плюють і діти і батьки; не плюють на такі хвороби лише бабусі, бо вони (принаймні справжні бабусі) фізично не здатні плювати на хвороби онуків. Називаються ці недуги по-різному, але їх можна об’єднати в одну групу під кодовою назвою ГРЗ.

У роки мого дитинства у лікарів районних поліклінік це був найпопулярніший діагноз. ГРЗ. Бронхіти, запалення легенів, грипи, ангіни, застуди – усе це було нічим іншим, як ГРЗ. «Суворе і зле ГРЗ, що горло, дитино, твоє гризе». Справний вийшов віршик. Наче Корній Чуковський написав. Варто було б запропонувати його замість застережливого плаката перед педіатричним кабінетом.

Діти щиро раділи ГРЗ, тому що можна було не ходити до школи. Майже всі мої однокласники, за винятком відмінників та зануд, люто ненавиділи школу, до того ж прогулювати було модно. Діти провокували ГРЗ. Наприклад, мій брат Рудий (звісно, це не є його справжнє ім’я, а прізвисько, як у Леніна або в Емінема; Рудий настільки обережно ставиться до оприлюднення свого справжнього імені, що взяв із мене слово не кидатися ним, як м’ячиком для пінг-понгу, тому в моїй розповіді він буде Рудий) восени змочував холодною водою простирадло, голим замотувався у нього й виходив на балкон виглядати ГРЗ. ГРЗ потирало волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що нікуди Рудий від нього не подінеться, а помучити чеканням братика не завадить.

Судячи з частих навідувань мене з боку ГРЗ, я була для нього об’єктом обожнення. Ще б пак! Я годувала його смачним курячим бульйоном. Моя мати була впевнена, що курячий бульйон сприятиме одужанню. Я напувала ГРЗ чаєм із малиною, калиною, гарячим молоком із медом, содою та маслом (оце, до речі, рідкісна гидота, однак йому подобалося, але хто сказав, що наші з ГРЗ смаки мали б збігатися?). На десерт ГРЗ пропонувався лимон, нарізаний тонкими кружальцями, який морився не менш, ніж півдоби у цукровому сиропі. Мама ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався.