Лариса Денисенко - Нова стара баба

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і ще тих, хто «самі люди не місцеві». На мене повсякчас хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що на мене приємно дивитися.

Учора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці в мене були. Черевики з тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, модна за часів співу бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-а-а-а-а». Головним убором мені мала б служити бандана. Вона була така ж чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж…

І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що у наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до помпезних центральних магазинів – «Ґудзики», ще краще – «Європейські ґудзики», а ще є такий собі «Світ ґудзиків». Швендяв по них довго.

Коли я чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові справи. Ось помпезна урочиста зустріч, на ній поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші ґудзячі представники вищого товариства. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, у якому не дуже люблять іноземців. З іноземців там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. У принципі, я мало знаю світів, у яких би шаленіли від іноземців.

Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства. Отже, продовжуватиму. У якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні шпильки і навіть шпильки з білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати у метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд гуманною людиною.

На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще де-не-де жевріють, на них можна натрапити у спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й допомагало, це знання.

Галантереї, ці пам’ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого «шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось, що вони видають за сік журавлини; тільки останній бовдур здатен повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більше, ніж дві гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у подібні дарунки життя). Англійських шпильок я там не знайшов. Однак побачив шпильки жіночі – такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем малює жіночу голівку з довгим волоссям чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три пачки. По 10 штук у кожній.

Аж потім припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба було відразу так зробити. Уже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене як для рятівника бабусі від зграй англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.

Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку вздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві, надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр’є, завжди щось вигадує: або одяг із консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому стрельнула настільки геніальна ідея.