Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Інстинкт щось підказує Кульці, але шлях назад заблоковано. Жак тримає кермо. Удвох із псом вони сьогодні трохи сьорбнули.

У поаґатовілій від черешень кроні галасували діти, метушилися, обдзьобуючи з упалих ягід солодке м’ясо, кури. А як славно щебетали птахи у густому листі! Разом із матір’ю ліпили вареники, вичавлюючи кісточки, і темний сік тік по пальцях. У часи, коли не було ні цукру, ні молока, ні борошна, ні картоплі, росла, крислатіючи над подвір’ям, черешня — голодними зимами вони добували з її розтертих у ступі гілочок терпкуватий навар.

Матильда ловить себе на думці, що вони з Жаком мало розповідали одне одному про минуле. Їхнє життя — наче провалля, над яким ідуть — він по один бік, вона з іншого. Гнучкі стеблини герані з листям і квітами-кетягами звисають із шафи додолу, застуючи частину відсувного скла і світлину всередині. Відвівши зелений локон убік, Матильда бачить жінку, чоловіка, їхнього дворічного сина. Молоду жінку, яка дивиться зі світлини, та її, Матильду, час перетворив на затятих суперниць. Від усвідомлення, що між нею й тією іншою пролягло насправді не так багато, як видається, і навіть зовсім мало, хоча стільки всього змінилося, Матильда здригається; її погляд перемандровує на нього, щасливця, і суміш запитання та співчуття здіймається терпкою хвилею.

«Увага, — попереджує фотограф. — Дивіться сюди. Зараз звідси вилетить пташка».

Перед роздоріжжям Жак пригальмовує. Обабіч від головної дороги, куди виїжджає, перемикаючи передачу, здіймаються вирослі упродовж останнього десятиріччя багатоповерхівки, раптово обриваючись, відділені об’їзною дорогою від селянських осель — перебудованих, з нарощеними поверхами й опертими на колони балконами з балюстрадою. Віддаляючись, силуети багатоповерхівок якийсь час видніються у прикріплене над лобовим склом дзеркало заднього бачення.

Жак тримається суцільної білої лінії, метр за метром вихоплюваної з темряви. Вже після перших дощів ями на дорогах знову оголюються. Покликана осушувати болота, меліорація виявилася безпорадною перед дощами, що з незапам’ятних часів уподобали цей обділений приємнішими ласками край. Нарешті дорога бере під гору і тягнеться рівною, майже без’ямною смугою.

Значно далі за вулицею низьких садиб розташовується аеропорт. Крізь смугу придорожних дерев блимають цятки, скеровуючи на посадку. На звільнених від дерев ділянках уздовж бетонного муру, за яким починається територія летовища, селяни випасають худобу. Переконане, що з появою авіасполучення вирвалося із власної провінційності у широкий світ, насправді й далі розташовувалося на його задвірках, нагадуючи про себе прийманням і відправлянням поодиноких літаків.

Скинувши газ, Жак намагається не проґавити написів, що сповіщають назви сілець. Фари вихоплюють із темряви невеличкий майданчик дороги попереду і частину узбіччя.

«Все-таки я не міг його вколошкати». Сутичка з приблудними псами постає перед ним так виразно, що Жак відчуває квасний запах власного блювотиння. «А Кулька молодець, не розгубилася».

— Молодець, Кулько. Без тебе…

Вриваючись знадвору в опущене віконце, трав’янистий запах прохолодного нічного повітря на мить перебиває їдкий душок. Жакові дивно, як спогад, нехай про близьку подію, може так виразно тхнути.

— Ну що, Кулько, — каже, не обертаючись.

Ця ніч зріднила їх, людину і пса. Якби один із його будиночків, Жак давно забрав би Кульку до себе. У хатинах, які будував, було все: вікна і двері, дах під червоною черепицею, гараж, пивниця, балкон, на якому сидить у кріслі-гойдалці, читаючи свої романи, Матильда. Подвір’я з лавою біля ґанку і сад із черешнею, від якої і йому перепала дещиця аґатових китиць.

Жакові пригадалася їхня остання подорож на Матильдину батьківщину. Матильда вирушила вперед, а він сидів, спершись підборіддям на обхоплені руками коліна. Дійшовши до обійстя, що на той час їй уже не належало, Матильда підбирала з землі ягоди. Жак так і не посмів тоді вторгнутися в її життя — те інше — своєю присутністю.

Сім’я на світлині, яку Матильда бере, відсунувши скло, проміниться щастям. «Усміхайтеся, — дириґує фотограф. — Ширше, ширше. Все життя буде що згадувати». Клацання, чорно-біла мить, коли були такими ще молодими. У неділю разом із ними відпочивав будильник. Прокинувшись, можна було солодко потягнутися і щойно неквапом поплентатися на кухню, стояти і, намащуючи бутерброди, вдихати аромат кави, що настоювалася в металевому кухлику.