Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Матильда, яку не покидало відчуття чогось приємного, дивним чином пов’язаного з її чоловіком, болісно силкувалася пригадати, про що думала перед тим, як задрімала, доки врешті її погляд вперся у світлину на підлозі, звідки до неї усміхалися вона сама, чоловік і син. Вдаривши, як грім серед ясного неба, синова короткозорість збурила у Матильді суміш розпачу, образи і гніву. Тоді як розпач намагався розчавити, накочуючись потворною хвилею, а образа не мала певного адресата, стосуючись одночасно всіх і нікого, гнів був спрямований на окуліста їхньої поліклініки. В її вухах досі відлунює вирок. «Можливо, у Вашій родині хтось був короткозорим…» — «Жак», — вихоплюється, як тоді, в кабінеті, Матильді і, як тоді, вона виразно чує, як кахикає лікар: «Перепрошую?». «Мій чоловік», — каже Матильда, зашарівшись, і хоча в Жака далекозорість, для неї це не має ніякого значення.

Ніщо не турбувало Матильду так, як оце. «Нічого особливого», — запевнювали її. Як просто! «Та за яким правом?» — «Природним». — «Але ж!» — «Якби я Вам сказав, що це звичайне, принаймні поширене явище, Ви зі мною все одно не погодилися б». Почуваючись скривдженою, Матильда не сприймала втішань, тим паче від людини, яка й огріла її обухом.

«Ти постарайся, — вмовляла, навіявши собі, що це проблема не зору, а абетки, якою розпочався його перший шкільний рік. — Ти ж їх знаєш. Дивись уважно, читай і нічого не бійся». — «Я читав». — «Називай ту, яку показує лікар». — «Я називав». — «Чому ж тоді лікар не задоволений?» — «Бо я їх не бачу». — «Жодної'?» — «Жодної». — «Якби ти дивився уважніше, то побачив би, адже в перших чотирьох рядках бачив». — «Я намагався, але вони розпливаються». Матильда змусила Жака виготовити таблицю — достоту таку, як у лікарському кабінеті, з двома великими літерами вгорі, що зменшувалися і множилися донизу. Не довіряючи нікому, поклала з’ясувати, скільки бачить її син, самотужки.

Потаємне змагання матері з фахівцем спонукало Матильду посадити хлопця на стілець перед прикріпленим на дверях ватманом і, водячи лінійкою, домагатися називання літер. «Ти бачиш вісім рядків!» — тріумфувала Матильда, яка сама бачила всі дванадцять, зокрема, й ті два, що розташовувалися під лінією. «Ви посадіть його ще ближче, тоді він побачить і двадцять», — прийшовши звістити свою материнську перемогу, Матильда стала свідком, як цю ж перемогу в неї було видерто з рук.

Наступний візит відбувся в усвідомленні дочасно програної битви за стовідсотковий зір. «Йому, будь ласка, найкращі», — мовила благальним, наполегливим тоном. «Шановна, ми ж не на базарі, — ескулап, через чий кабінет щодня проходили десятки дітей, поміж яких траплялися й серйозні випадки, помалу вважав Матильду навіженою, а перспектива неодноразового спілкування з нею в майбутньому вихоплювала з його грудей скрушне зітхання. — Я лише встановлюю діоптрію. Оправу виберете самі». На цих словах він із лагідною безцеремонністю випровадив її з кабінету, під яким чекала юрба зизооких і короткозорих пацієнтів.

Всі оправи, хоч як прикладала, спотворювали личко, наче їх за одним шаблоном виробляли для механічних істот майбутнього. Матильда була впевнена, що їх виготовляли люди, які або не мали своїх або взагалі не любили дітей. Оббивши пороги нечисленних оптик мовби для того, аби переконатися, що в кожній на неї чекав, мов deja vu, той самий вибір, Матильда врешті зупинилася на одній, яка спотворювала її сина менше, ніж інші.

На завершення першого року Матильда купила найпишніший букет, за яким не видно було синової ганьби. Якби її воля, вона увесь світ оправила би у скельця і сама носила би. До відділення обласної бібліотеки Матильда записалася не так із пієтету до красного письменства, який не мала часу належно підтримувати, а задля сина. Просидівши до закриття, таки знайшла підхоже оповідання й відтоді, сідаючи на край ліжка, зачитувала вголос сторінка за сторінкою — історію хлопчика, який носив окуляри. Щоразу, дочитуючи до місця, в якому відбувалося преображення, Матильда зворушено плакала.

Крізь лобове скло Жак вдивляється у вихоплений із темряви шматок асфальту й узбіччя попереду — цим шляхом вони їздили одного разу на ярмарок, де ще зовсім крихітному тоді малюкові Жак купив свищика, в який, зрештою, сам і дув, видобуваючи з дерев’яного у формі пташки тільця трелі.

Силуети тополь відступають, опиняючись спершу збоку, відтак позаду, під колесами замість асфальту шелестить шутер. Де-не-де, при самій землі, мерехтять вогники. Піднявши ручне гальмо, Жак виходить з автомобіля і на повні груди вдихає нічне повітря. Приманений вогником, здіймає скляний ковпак і, затуливши тремтливе сяйво долонею, береться запалювати погаслі свічки, вчитуючись у роки народження і смерті, імена і скупі написи під емальованими медальйонами зі світлинами тих, чиї рештки знайшли тимчасовий спочинок, щоб, зітлівши, влитись у неперервний колообіг природи. На одній, ще зовсім свіжій могилі, Жак поправляє вінок. Чоловіче обличчя на прикріпленому до хреста медальйоні випромінює майже молодечу хвацькість. Жак висмикує із землі бур’ян, але невдовзі облишає його і цвинтар із десятками ожилих каганців.