Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Тієї неділі, зазирнувши до спальні, сонячний промінь лагідно доторкнувся розмлоєних спанням тіл. Якось у польському журналі Матильда побачила сім’ю, яка снідала на балконі. «Може…» — повела Матильда. «А бо що?» — Жак іще був геть сонний. «Яка чарівна погода», — сказала, відслонивши штори, Матильда. Жак розплющив око. «Як ти дивишся на те, щоб ми поснідали на балконі?» Подив, з яким Жак тепер глипав на Матильду, розсотував туманні клапті сонливості. «Ти жартуєш». — «Ні, я серйозно». — «Але хто снідає на балконі?» — «Тоді ми будемо першими». — «Нащо?» — «Просто так». Відчуваючи підтримку сонячного проміння, Матильда не мала наміру відступати. Балкон був не зовсім таким і тим паче далеким від того у польському журналі, де замість квітів, що тулились у прикріплених до залізного парапету саморобних ящиках, з великого горщика розростався рододендрон.

Наче в чарівній рукавичці, в їхній кухоньці, що не дотягла до шести квадратів, поміщалися газова плита, емальована мушля для миття посуду, креденс, з яким на той час вони ще не розпрощалися, хоча під стелею вже висіли нові шафки, кухонний стіл, стільці, зрештою, вони втрьох. На лутці стояла металева хлібниця з відсувними дверцятами і сковорода із загуслими залишками кулінарного жиру.

Матильда дивилася на виступ, яким був балкон із напнутими вгорі шнурівками для сушіння білизни. Пихкаючи крізь ранкову тишу недільного дня, Жак ледве втиснув крихітний кухонний стіл. Що вдієш — балкони будинків, з яких складалося місто, не призначалися для сніданків: там сушили білизну, виходили викурити папіросу — дешеву цигарку без фільтра, зберігали кавун, завеликий для низьких холодильників, депонували, накривши старою цератою, дрібний мотлох, що його, який заважав у приміщенні, несила була позбутися.

Їхній будинок побудували в середині шістдесятих, район однотипних п’ятиповерхівок, розділених облаштованими за одним зразком подвір’ями: уздовж будинку доріжка з відгалуженнями напроти під’їздів, липа, береза, клен… Лави, що їх навесні малювали поверх старої свіжою фарбою, тонули в розбуялій із часом зелені, яку ніхто не підстригав, а коли вона вже не давала проходу, перехожі відламували найзавадливіші галузки. Біля обсипаних дрібним біло-рожевим цвітом кущів роїлися, збираючи мед, бджоли; налиплий на острогах-щіточках пилок надавав їхнім лапкам жовтуватого забарвлення.

Вітерець перебирав листя, пробував куйовдити, бавлячись, кінчики волосся. Останнім часом Матильда зауважила, що її син почав класти у чай чотири і навіть п’ять ложок цукру. «Лише не подумай, що мені шкода», — непокоїлася. «Цукор — біла смерть», — підхопив Жак. «Колись зуби псувалися через брак вітамінів, тепер — від засилля солодощів». — «А вчитель казав, що організмові цукор потрібний». — «Потрібний, якщо до міри». — «Може, ваш учитель сам полюбляє цукор». — «Це котрий?» — «З математики. Він каже, Лутківський їсть багато цукру, тому так добре розв’язує задачі». — «У Лутківського батько математик». — «Ти теж математик». — «Твій батько не зовсім математик». — «Ти хотіла сказати, не такий добрий математик, як старий Лутківський? У них дід ходив в академіках». — «То й що?» — «А чи знаєш ти, що в Азії чай п’ють без цукру?» — «Ми не в Азії». — «Чай і без цукру духмяний». — «В Азії просто немає цукру». — «А це ти звідки узяв?» — «Ти теж солодиш». — «Трошки». — «А я хочу стільки». — «Он мама взагалі не цукрує». — «Мама п’є каву, а мені ви забороняєте». — «От я кави не п’ю й нічого». — «Я — не ти». — «Тобі ще не можна». — «Мені нічого не можна. Ви вмієте тільки забороняти».

Чуючи, як син спустошує серед ночі холодильник, Матильда непокоїлася. Іноді їй здавалося, що й сама гладшає, одначе страхи за фігуру були безпідставним перебільшенням — від юшки у фабричній їдальні так само годі розповзтися, як і від автобусної, а віднедавна тролейбусної тисняви.

«Що там із математикою?» — «Я гадав, що ми вже закінчили про математику. І взагалі, сьогодні неділя». — «От я докладав зусиль…» — розводився Жак, пропускаючи повз вуха малюковий протест. «А мені не подобається». — «Дарма ти так, з математикою варто приятелювати». — «От і приятелюй собі». — «Я хотів би, щоби ти також приятелював». — «А я не хочу». — «Це ж лише початки, у математиці все найцікавіше попереду». — «А в мене позаду». — «Як то?» — «Навчальний рік закінчується». — «Так, за два тижні».

Що було б, якби всі снідали на балконах, — від такої думки місто в Матильдиній уяві, що його близькість гір, затяжні дощі й густі тумани тримали в стані незатишної дрімоти, яку не спромагалося розвіяти й сонце найспекотнішого літа, раптом ожило. Матильда підвела погляд: якби не білизна на мотузках сусіднього будинку, можна було би подумати, що життя давно покинуло його облущені стіни.