Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Найкраще морозиво в молочному барі, з десяток років як переселеному в нову будівлю у стилі, що його через черепичний дах на різьблених сволоках називають гуцульським. На вихідні до «Пінґвіна» стікається всеньке місто. Чекаючи, доки звільниться столик, Жак розглядає жовтодзьобого пінґвіна над входом, що вилискує біло-чорним оперенням: «Привіт, пінґвіне! Не бере тебе час, друзяко».

— Тобі теж, Кулько, перепаде, — запевняє Жак.

Він уже зараз купив би морозиво, якби не замкнені о цій порі магазини.

Що їх об’єднує? Син? Роки? Випадкова зустріч на зупинці, безглуздість якої наче підтверджує, що життя — серія випадковостей, які заступають одна одну в дедалі швидшому темпі. Вони з Жаком — невільники, прикуті ланцюгом до ґалери. Матильді пригадується пісенька її юності. Як небагато потрібно, аби почуватися щасливою. Ти лише усміхнися — і щастя оселиться на твоїх устах… Матильда дістає з підвісної шафки коробку, на якій намальовано польові квіти — маки й волошки. Сипле просмажені зернята у млинок — протягом лічених хвилин аромат кави заполоняє помешкання.

На відміну від югославських мештиків і модних сумочок, кава не продається по маленьких містечках, куди вони полюбляють навідуватися. У ті рідкісні миті, коли нікуди не квапиться, Матильда, відсунувши скло, бере з полиці латиноамериканський роман. Її книгозбірня налічує два і пів десятка давно перечитаних, до того ж по кілька разів, творів — колись задля неї час мовби уповільнював біг. Кожний роман мав свою пору — затяжний осінній дощ, літо після відпустки, коли до понеділка, в якому вони з Жаком виходили на роботу, залишалося три дні.

Оправлений у коричневий шкірзамінник з індіанським божком, що витанцьовує, заражаючи безтурботною жвавістю, латиноамериканський роман чудово доповнює Матильдину каву. Матильда розкриває книжку і робить ковток, переступаючи поріг, де світ набуває стерпності й приваби. Де її оточено увагою приставлених виконувати забаганки ґувернанток. Де будинок — двоповерхова садиба з пілястрами, відома як палац із русявим поні. Матильді остогидло місто з одними й тими самими спорудами, вулицями і парком, що нагадує зелену в’язницю, ласі на лукавство й пересуди товариства, театр, де все штучне й забріхане, а сарсуелу виконують фальшивими голосами. Їй осоружний син директора міського поштамту, який щонеділі пропонує їй руку та серце. Одного дня її, яка не бажає все життя клеїти марки на конверти, викрадає смаглявий син землевласника з Півдня. Під серпанком темряви вони мчать туди, де склепіння неба підпирають силуети скелястих гір.

Голоси знадвору вертають Матильду до дійсності. Не раз уночі її прокидають бійки, що спалахують за вікном, тоді як Жак спокійно сопе під боком. Пияки — їх двоє, а може, троє, сперечаються на дедалі пронизливіших тонах. Б’ється пляшка й розлягається зойк.

— Жаку?! — горлає Матильда в розчахнене навстіж вікно.

Запановує тиша. Лише індіанський божок продовжує танцювати.

— Знайомі місця, чи не так? — примовляє Жак, обмацуючи кишені, де нарешті все на своїх місцях. — З поверненням у наші з тобою пенати, Кулько!

Жак відмикає верхній замок, потім нижній. Його влаштував би й один, якби не слюсар, який утелющив йому два — вгорі та при самій землі, так що Жак лише поступово навчився відмикати гараж без вклякання, яке сторож сприймав за блюзнірство й сектантство.

Жак нахилився, й Кулька радісно лизнула щоку.

— Фу, — Жак відігнав собаку. — Знайшла час виціловуватися. Краще допомогла б.

Зсередини повіяло вогкуватою прохолодою. Позбавлений втіхи, бодай такої — з садком і родиною їжаків у ньому, Жак облаштував продухвину, де усамітнювався, не відгукуючись на зовнішній стук. На помальованій набіло стіні Жак намацує вмикач. Жовтувате жевриво освітлює приміщення, де по закутках заціпеніли павуки з тонкими довгими лапами. Жак торкається до павутини, і павук у ній починає трястися. Викотившись на майданчик, Жак зауважує на панелі червону крапку, що то з’являється, то зникає. Як замикає гаражні двері, автомобіль позаду починає котитися і впирається в стіну гаража, добудованого вже згодом біля самого заїзду. Жак озирається, але поблизу нікого немає, тільки над сторожевою халупою світить почеплений на дерев’яний стовп ліхтар.

— Ну що, надумала? — запитує Жак, викермовуючи на проїзд.

Обійшовши машину, Жак відчиняє двері:

— Застрибуй!

Кулька принюхується.

— Сміливіше! — підбадьорює Жак.