Одночасно з відчуженням Жак і Матильда обплутувалися дедалі міцнішими нитками. Туалет став її сповідальнею, яку Жак зневажав спущеними трусами. Не розуміючи її гніву, вискакував, так і не доштукувавши з аркушиків зміст написаного. Матильда вимішувала їх, наче колоду карт, що тільки затримувало його наступного разу на довше. Ставкою було спільне життя, що його обоє непомітно для себе втрачали клаптик за клаптиком, тоді як їх уважали ідеальною парою, ставлячи в приклад гармонійного сімейства.
«Доки ти там сидітимеш!» — верещала Матильда, грюкаючи в туалетні двері, на яких жовкла олійна фарба. «Я ж щойно зайшов», — виправдовувався Жак. «Якщо думаєш, що туалет тільки для тебе, то глибоко помиляєшся!» — «Я…». — «Егоїст!» — «Матильдо…» — «Туалет — не читальня!» Жак задихався від оцих її слів, незугарний дібрати відповідь. «Я не читаю», — брехав. «Не читаєш?» — «Ні!» Й ось уже задихалася Матильда. «Брехун!» — винуватила. «Ти мені посидіти не даш!» — «Ти вже пів дня сидиш». — «Неправда!» — «Совість треба мати». — «Нащо ти так?» — благав Жак, одначе Матильда не попускала. «Я вже виходжу», — капітулював, свідомий, що шлях до примирення пролягав через туалетні двері. Раз заскочила його за читанням «Сильної як смерть» Мопассана. Мопассана! У вихідці!
Їхнього сина природа роздерла навпіл — ні їй, ні йому: весь у свою матусю, прицмокували одні; викапаний татусик, похитували головами інші. Мріяла, щоб його життя склалося, як у казці. Возила в садок; до школи водив Жак. Записала на бальні танці, плавання, теніс, боротьбу. До художньої та музичної шкіл. Уявляла різнобічно освіченим, ставним парубком. Але, тоді як інші давно елегантно пурхали, її син марно силкувався присісти на одній нозі в найвіддаленішому кутку, де на нього ніхто не звертав уваги.
Плавання завершилося порятунком з басейну, на кортах махав ракеткою, коли м’яч уже пролітав, а на боротьбі всі наступні рази після того, як уперше опинився на маті, падав сам, випереджаючи суперника. З художньої школи його відрахували, бо ніхто, крім нього і неї, його відчайдушної матері, не впізнавав у намальованому дерева, а в музичній атестували брак слуху та голосу.
Нехай, аби лише живим повернувся. Жак дорікає, що своїми надуманими страхами вона, яка сина вигодувала, вона, яка, коли хворів, сиділа, не склеплюючи повік, тоді як Жак заходився солодким храпом, не дає малюкові розвиватися. Під носом магазин, де щочетверга в металевій ванні, наче в акваріумі, плавають розгодовані коропи з булькатими очима й відкопиленими губами. Матильда купує найбільшого, ріже на шматки, смажить в олії. Якщо треба, купуватиме двох і трьох.
Скорочуючи шлях, Жак подався туди, де ліхтарі світили тьмяніше, а стовпи розташовувалися на більших відстанях. Позаду, намагаючись не відставати, тривожно перебирала лапами асфальт Кулька. Жак саме досвистував куплет настирливої мелодійки. Кількох секунд — побачила би його Матильда! — Жакові вистачило, аби з дерев’яного паркана, що тягнувся вздовж розбитого тротуару цієї відлеглої вулиці, висмикнути жердину.
Жак рубонув, як ікла нападників — зграї приблудних псів, що ночами окуповують місто, а зараз оце взяли в облогу їх, Жака і Кульку, ладні були вп’ястися в його плоть. Перед Жаком зринув школяр із ранцем, як носив у дитинстві. Якусь мить школяр дивився на нього. Потім обличчя почало змінюватися. Одночасно із тим, як до свідомості долинув зміст не по-дитячому серйозних слів, Жак відчув, як ноги несуть його геть.
— Кулько! — покликав, не озираючись.
Щойно на головній вулиці Жак засапано зупинився. Знудило його геть раптово, і він виблював, тримаючись за ріг будинку. Йшов, похитуючись, наче пияк, а позаду покірно трюхикала Кулька.
Жак дзвонив і дзвонив, марно вовтузячись у заблокованому зсередини замку. Нудота відступила, і тільки у скронях то наростав, то спадав біль, наче гупали обухом.
— То ви? — до нього нарешті долинув Матильдин голос.
Кулька нагострила вуха.
— Знаєш, скільки я вже видзвонюю? — переходить у наступ Жак.
Матильді раптом здається, що не такий він уже в неї поганий, хай розсіяний, зате не напивається, як інші, не бешкетує і приятелів не водить. І син їхній, за яким умліває. Наче спотворене віддзеркалення її власного, постало за порогом обличчя Жака. Матильда звелася навшпиньки, зазираючи через плечі, від яких тхнуло гаражем і вулицею.
— А син?
— Син… — пересилюючи біль, протягнув Жак.
— Де мій син?
Читать дальше