Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Коли вона впала в його обійми, ридаючи й кусаючи губи до крові, лікареві довелось дати їй заспокійливе. Перед тим, як провалитись у цілющий сон, вона ще встигла розповісти про свою біду.

На ранок найстарший з колоністів з’явився в таборі. Земляни стомлено сиділи біля намету, де спала неспокійним, сповненим жаху й нерозуміння сном, Променея. Старійшина зі смутком мовив:

– Вона не може тут лишатись. Захищаючи її, ми втратили власного сина. Наша колонія не готова до вторгнень з іншого світу. Емоції занадто сильні. Різні. Протиріччя непоборимі. Це нас може знищити. Прощавайте. Не прилітайте більше.

І сум, і біль були у цих словах. Усе сказане вкарбувалось лезом кожному із землян. Час настав покинути цю таку привітну й чарівну, але таку людську планету. Життя таки сповнене непорозумінь і тихого смутку.

Марко забрав Променею із собою. Дві долі злились в одну. Вона стала його єдиним сонцем і центром Всесвіту. Їм стелилось багато доріг і на самій Землі, і поза нею. Дівчина цінувала кожну мить нового життя, як краплинку роси у пустелі, і її безмежне захоплення природою, різними країнами і культурами передалось і Маркові. Раніше йому Земля видавалась тісною, але не тепер. У рідній планеті з’явився небачений доти простір, простір з’явився і в кожній людині. Все засяяло в його житті світлом ізсередини.

Одного вечора вони сиділи на даху і милувались заходом сонця. Передзахідня пора стала найулюбленішим часом для Променеї, часом, коли вона малювала. Двоє людей сиділи над мозаїкою дахів, над смугою берега, а Марко давав назви пастельним малюнкам своєї дружини. Ці рисунки і його власна фотографія Сонячної Корони колись згодом потраплять у Музей Духу планети Земля. У них були простота і пристрасть. Вірність собі.

В авторів цієї книжки є одна велика любов на двох – мистецтво давніх народів. Саме тому й хотілося спробувати своєю творчістю відхилити завісу в далекі часи світанку цивілізації, аби відчути їх – у польоті птаха, у зблиску риби над озером, у грозі, в ході коня, шепоті листя чи посмішці коханої людини…

Прагнули донести думку, що доісторичне мистецтво і боги давні – це не протистояння іншим вірам чи культурам. Космос єдиний, і всі в ньому єдині. Лише проявляються вони десятками різних шляхів, сотнями різних оповідей. Це – як любов: одне велике почуття може вмістити в собі так багато… Від насолоди – до ненависті, від страху – до блаженства, а ще – радість, смуток, зрада, політ, біль, щастя, розпач, байдужість і найвища єдність.

Давні боги і давні традиції не загрожують і не заперечуюють пізніші релігії. Вони їх збагачують, а може, навіть пояснюють. Вони визначають нас із вами, наше коріння.

Є така наука – культурна антропологія. Вона реставрує світогляд людини Природи, коли не існувало ще писаних текстів, а тільки міфи, легенди та образотворчість. Мистецтво приймалося як дар, кожним своїм штрихом присвячений богам, сакральному та невідомому.

Людська свідомість була чистішою в ті далекі кімерійські, шумерські, трипільські часи, в епохи атлантів та лемурійців. Юнача. Безтурботна. Ми найбільше робимо для себе відкриттів, ставимо вічних запитань та пояснюємо світ десь на межі між дитинством і дорослістю. Тоді, коли вперше замислюємось, закохуємось і розчаровуємось. Уперше. Тоді, коли мріємо, і мрії наші найзухваліші і найправдивіші. Тоді, коли ні гроші, ні кар’єра, ні буденні клопоти не затьмарюють безмежності нашого пізнання.

Коли ж бачиш дорослу нещасливість розвинутої цивілізації двадцять першого століття, ловиш себе на думці: чи не були мудрішими вони, ті древні люди? Куди поділося відчуття Природи? Де древній сенс коловороту?

Природа первісна. Вона щодня і щомиті оповідає, ділиться, вчить нас таємниць Буття, зміни страждання і тріумфу, спокою й тривоги, знахідки і втрати. З таємниці моменту й неминучості нового дня складається життя. Наші далекі попередники були мудріші серцем.

Я вірю в універсальну рівновагу доброго і злого в природі, в людині, в кожній окремій долі. То безкомпромісна рівновага. Ще я вірю, що добро – від природи, а зло – від людини. Чим більше розчиняєшся у природі, в природності, вивіреній тисячоліттями, тим менше болю, чистіші почуття і світліші думки. Коли занадто заглиблюєшся у винайдене, створене, прожите – тим більше занурюєшся у хаос. Бо ж учора – це завжди учора… І ще вірю у вільний вибір людини. Кожному він під силу. І в кожній людині є природа і є мистецтво, і може вона бути вінцем творіння, але потрібна для цього воля вибору. Домолекульна віра і чесність в бажанні бути Природою…