Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Марка пройняла трема. Він пристрасно бажав, щоб уся ця мить наповнилась істинним змістом. «Ось тут я стою, запилюжений, передчасно зістарений, а переді мною найчистіше створіння Всесвіту чекає мого поцілунку, як в старовинних легендах свята земля чекає небесного дощу. Щоб напоїв її і сам напився, і громом сповістив новий початок…»

Думки неслись табуном під пронизливим поглядом сірих запитливих очей, як під лезом меча. З мимовільним острахом представника усього людства, усіх сердечних шукань старенької Землі, він торкнув її напіввідкриті вуста. Острах розтанув. Вона сміливо обвила йому однією рукою шию, зачепившись пальцем за вухо, а другою вперлась у груди, ніби ще витримуючи звичну дистанцію. Марко провалився у вимір позареальний і наскрізь наповнився сяючим, як місяць, щастям. Її рука на передпліччі давала тяглість цій миті трепетним спротивом, а вуста зливались з його вустами надзвичайно поволі, як у німому кіно.

Променея перша розірвала поцілунок, щоб на крок відступити і подивитись цій раптом найближчій у світі людині в очі.

«Я не уявляла, як це може бути чудово…» – безхитрісно промовила вона. А Марко дико бажаючи, але остерігаючись отого її першого обмеження одним поцілунком, торкав неслухняні світлі коси.

– Променея – це ластівка, – тільки й сказав.

Трохи нахиливши голову, дівчина посміхнулась, і, видно, щось їй навіялось знов, бо зробила ще один крок назустріч і притулилась до Марка гарячим тілом, доки він не заточив її нарешті у міць своїх рук. Тоді вже поцілункам втратився лік. Для нього, як і для неї, усе видавалось первинно справжнім: вигин шиї, по якому ковзне щока, і спраглі миттєвою розлукою губи. Крила рук і два напівзімлілих серця, що мчать шалом кінських табунів. Поцілункам вже не було ліку, як не було їм перешкод і кінця.

У Різдвяну ніч сталося непоправне. У своєму таборі гості зібралися на традиційну святкову вечерю. Робота на планеті завершувалась. Марко хотів привести Променею, тому попростував до пірамід. Ніхто йому не дивувався, всі знали, що хлопець закоханий. Колоністи також святкували. По-своєму, незрозуміло землянам: співи-голосіння, чаші з мутним молочним питвом, транси і мандри у світах невидимих. У небі виднілись три прозорі мереживні місяці, три силуети на потемнілому небесному шатрі.

Променея теж сиділа в колі своєї сім’ї і, здавалось, не помітила Марка. Тримала перед собою ритуальну чашу. Її рідне вже обличчя збудило хвилю тепла всередині. Хтось дав чашу і йому, Марко зробив три ковтки. Густе питво і кольором, і смаком нагадало йому три місяці в нічному небі. Дивна сила примусила сісти в коло – усе зникло… А коли він знову розплющив очі, то втонув в очах і посмішці коханої людини. Променея дивилась йому просто в глибину глибин:

– У тебе чистий духовний світ, але ти стомлений і не довіряєш сам собі…

– Ворожіння?

– То у вас так воно зветься. А ми просто видобуваємо правду. Ти хочеш, щоб я пішла з тобою до табору?

– Дуже.

– І далі?

– Так…

– Добре. Я наздожену…

Марко не став далі переривати видінь колоністів, відійшов і в тумані щойно промовленого між ними побрів до табору. Променея вміла читати потаємні сторінки своєї і його душі, вірила в її безмежжя. І його віра відновилась, пульсувала всередині розумінням того, що стоїть він на порозі нового світу, і поріг той переступлять вони удвох…

Через півгодини Променея йшла тою самою стежкою. Її трохи похитувало від терпкої рідини, від видінь і передчуття щастя зустрічі, вона мугикала нову вивчену пісню землян. Іноді рвучко проводила долонею перед очима, наче розганяючи пелену.

Раптом дорогу перетнула похмура сіра постать. Дівчина одразу відчула загрозу. Такого вона ще не переживала. Сіра постать у клубах шерсті, у вовчій вишкіреній масці також завмерла у напрузі. Страх, таке малознайоме відчуття, але таке людське і реальне в ту мить, заступив очі. Крику в горлі не було, а хотілося кричати, гукати на допомогу.

Волохата маса з риком зробила крок уперед – зблиснув ніж. Лезо холодним блиском приворожило дівчину, її навіть на відстані пропік холодний метал. Крок назад – глуха стіна порожнечі й усвідомлення свого безсилля. Хто б то не був – він був сильніший. Променея заплющила очі і зусиллям волі спрямувала удар людині-вовкові в груди, а він уже відштовхнувся від землі у смертоносному стрибкові, щоб одним замахом сталі увірвати її життя та її щастя.

Залізна стріла вп’ялась у згусток ненависті й у сірий клубок шерсті й шкіри. Траєкторія польоту конвульсивно заломилася, і сіра маса впала на пісок. Неподалік на пагорбі Променея кутиком ока побачила дві постаті з дугами арбалетів. Дівчина було кинулась до них, але ті мовчки відвернулись і розтанули в нічному повітрі: «Невже це вони? Невже це мої прийомні батьки?» Неймовірним напруженням дехто з колоністів уміли матеріалізувати свої ефірні тіла у інших площинах. В одному з них Променея побачила батька… Вона не змогла просто так тікати, врятована. Підійшла до нерухомого тіла, взяла в руки сіре пасмо й потягнула на себе вишкірену, зі скляними очима маску. Перед нею, торкнутий блискавичною смертю, блідий і на диво спокійний лежав її прийомний брат. Вона його безмежно любила. Він також її любив… Охоплена жахом, дівчина кинулась тікати. До Марка.