Жоэль Диккер - Книга Балтиморів

Неділя, 24 жовтня 2004 року

За місяць до Драми

Завтра мого двоюрідного брата Вуді запроторять до в’язниці. Він пробуде там найближчі п’ять років свого життя.

Дорогою з балтиморського аеропорту до Оук-Парку, де спливло моє дитинство і де ми з ним проведемо останній його день на волі, мені уявляється, як він заходить у браму чималенького виправного закладу в Чеширі, штат Коннектикут.

Цілий день сидимо ми в домі мого дядечка Сола, де були колись такі щасливі. З нами Гіллель і Александра, й на декілька годин ми знову стаємо бравою четвіркою минулої пори. Тоді мені й на думку не спадає, що означатиме той день у житті кожного з нас.

За два дні мені телефонує дядечко Сол.

— Маркусе? Це дядько Сол.

— Добридень, дядечку Соле. Як твоє…

Він не дає мені закінчити.

— Слухай мене уважно, Маркусе. Негайно приїжджай до Балтимора. Не питай ні про що. Сталося дещо серйозне.

У слухавці залунали гудки. Спершу я гадаю, що розмова урвалася, й одразу передзвонюю, та він не відповідає. Телефоную знову і знову, аж він бере слухавку і каже тільки одне:

— Приїжджай до Балтимора.

І знову гудки.

Якщо вам трапиться ця книга, прочитайте її, будь ласка. Я хочу, щоб хтось знав історію балтиморських Ґольдманів

Я — письменник.

Так прозивають мене всі. Друзі, батьки, рідня й навіть незнайомці; мене впізнають у громадських місцях і питають: «Ви часом не той письменник, що ото…» Я письменник, і цим усе сказано.

Люди думають собі, що як ти письменник, то життя твоє безтурботне. Днями один мій приятель поскаржився, що йому далеко їздити на роботу, і заявив: «Тобі воно анідесь, ти вранці встав собі з ліжка, сів за столом і пишеш на здоров’я. Та й годі». Я промовчав; нелегко усвідомлювати, що твоя праця видається всім цілковитим ледачкуванням. Люди думають, що ти гуляєш, а ти гаруєш мов чорний віл, причому якраз тоді, коли на позір нічого не робиш.

Писати книжку — це наче відкрити літній табір. У твоє самотнє мирне життя раптом без попередження вдирається цілісінька юрба галасливих персонажів і все перевертає догори коренем. Приїздять удосвіта, вилазять із величезного автобуса, галасують, ладнаючись зіграти свої ролі. І нікуди ти не подінешся: доведеться піклуватися про них, годувати, давати їм помешкання. Ти за все відповідаєш. Ти ж бо письменник.

Ця історія розпочалася у лютому 2012 року; я збирався писати новий роман і подався з Нью-Йорка до Бока-Ратона, що у Флориді, в свій новий дім. Придбав я його три місяці тому, продавши права на екранізацію нової книжки, і тепер подався туди вперше, якщо не брати до уваги коротких візитів у грудні та січні, коли завозив туди меблі. Дім був просторий, з панорамними вікнами, і стояв він біля озера, довкола якого полюбляли гуляти місцеві мешканці. У цьому зеленому й дуже затишному районі жили переважно заможні пенсіонери, тому серед них я скидався на білу ворону. Я був удвічі молодший, але місцина припала до вподоби саме тим цілковитим спокоєм. Отакий куточок і потрібен був мені, щоб писати.

На відміну від попередніх коротких візитів, тепер я нікуди не поспішав і подався до Флориди автівкою. Шлях у тисячу двісті миль нітрохи не лякав мене: останніми роками частенько мандрував із Нью-Йорка відвідати дядечка, Сола Ґольдмана, який після Драми, що спіткала його родину, оселився у передмісті Маямі. Шлях той я знав як свої п’ять пальців.

Виїхавши із засніженого Нью-Йорка, де ртутний стовпчик термометра показував мінус десять градусів, я за два дні опинився в теплих зимових тропіках Бока-Ратона. Коли понад осяяним сонцем шосе замигтіли звичні пальми, я мимохідь пригадав дядечка Сола. Мені дуже його бракувало. Усвідомив я це, коли мало не проскочив поворот на Бока-Ратон: мені кортіло прямувати далі, щоб побачитися з ним у Маямі. Подумав навіть, що минулого разу я приїздив не так задля того, щоб привезти меблі, як на те, щоб наново звикнути до Флориди. Без нього в ній було все не таке.

Найближчим моїм сусідою в Бока-Ратоні був симпатичний сімдесятирічний дідок Леонард Горовіц, в минулому чільний фахівець із конституційного права у Гарварді; він збував у Флориді кожну зиму і, щоб мати якесь діло після смерті дружини, писав книжку, проте ніяк не міг її розпочати. Запізналися ми того дня, коли я придбав дім. Він одразу прийшов до мене з цілим пакованням пивних бляшанок і привітав із приїздом; ми відразу знайшли спільну мову. Відтоді це стало в нього за звичку, і він приходив щоразу, як я приїздив. Незабаром ми заприятелювали.