Жоэль Диккер - Книга Балтиморів

Наступного дня після зустрічі з Александрою я цілісінький день сидів у кабінеті. Хіба що вдосвіта, як стояла прохолода, подався до озера, щоб побігати трохи.

Ще не знаючи, що робитиму з цим далі, вирішив собі записати найважливіші події з історії Балтиморських Ґольдманів. Почав малювати генеалогічне дерево нашого роду, а потім збагнув, що треба додавати туди пояснення, надто ж у тому, що стосувалося походження Вуді. Дерево незабаром обросло цілісіньким гаєм приміток, які я робив на полях, тож незабаром вирішив, що задля ясності треба було б усе попереписувати на картки. Переді мною лежала світлина, яку знайшов два роки тому дядько Сол. На ній був я, молодший на сімнадцять років, а поруч усі, кого я любив: мої двоюрідні брати Гіллель і Вуді, а також Александра. Вона послала копію світлини кожному з нас, і на звороті написала:

Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ .

Натоді їй було сімнадцять років, а моїм двоюрідним братам і мені по п’ятнадцять. Уже тоді вирізнялася вона всіма тими чеснотами, за які полюбили її мільйони людей, та ми не сварилися за неї. Дивлячись на ту світлину, я знову поринув у роки нашої далекої юності, коли ще не втратив моїх братів, коли ще не став новою зіркою американської літератури, а головне, коли Александра Невіль ще не зробилася тією знаменитістю, якою вона є сьогодні. Коли вся Америка ще не закохалася в її особистість, у її пісні, коли її альбоми ще не вражали до нестями мільйони шанувальників. Коли ще не їздила вона в турне, коли ще не стала улюбленицею, на яку так довго чекала Америка.

Надвечір Лео, як водиться, знову подзвонив у мої двері.

— Маркусе, у вас усе гаразд? Од вас нічого не чути з учорашнього вечора. Ви знайшли господарів того псиська?

— Авжеж. Він належить другові дівчини, яку я колись кохав.

Лео страшенно здивувався.

— Тісний цей світ, — сказав він. — І як її звати?

— Ви не повірите. Александра Невіль.

— Співачка?

— Еге ж.

— То ви з нею знайомі?

Я пошукав світлину і простягнув йому.

— Оце вона? — тицьнув пальцем Лео.

— Атож. За тієї пори, коли ми були юні й щасливі.

— А це що за хлопці?

— Мої балтиморські брати і я.

— Та й що з ними сталося?

— Ох, це довга історія…

Того вечора ми з Лео до самісінької ночі грали в шахи. Добре, що він розважив мене: кілька годин я й не думав про

Александру. Страшенно збурила мене зустріч із нею. За усі ці роки я так і не зміг її забути.

Наступного дня я не втерпів і знову подався до будинку Кевіна Лежандра. Хтозна, на що я сподівався. Мабуть, зустріти її. Ще раз побалакати з нею. Та якби вона побачила мене, то розгнівалася б. Отож зупинився я на паралельній вулиці, аж помітив, що живопліт раптом загойдався. Придивившись уважніше, побачив того собацюру Дюка, який саме виліз із кущів. Я вийшов з авто і тихенько погукав його. Він добре пам’ятав мене і прибіг, щоб його погладили. Раптом у мене виникла непогана думка, і я не зміг її відігнати. А ну ж бо Дюк допоможе мені наново зав’язати стосунки з Александрою? Я відчинив багажник, і собака слухняно поліз туди. А певно, він же мені довіряв. Я швиденько рушив з місця й поїхав додому. Пес добре орієнтувався в будинку. Я сів у кабінеті, а собака ліг коло мене і, поки я переймався історією Балтиморських Ґольдманів, був єдиним моїм товариством.

Їх прозивали «Балтиморськими Ґольдманами», а нас, моїх батьків і мене, «Монклерськими Ґольдманами», ми ж бо мешкали в Монклері, штат Нью-Джерсі. З часом ті наймення скоротилися, і їх почали прозивати Балтиморами, а нас Монклерами. Вигадали їх дідусь і бабця Ґольдмани, які задля ясності поділили нас за географічними ознаками. Коли ми збиралися до них у Флориду на зимові свята, вони могли, наприклад, сказати, що «Балтимори приїздять у суботу, а Монклери в неділю». Спершу воно, звісно, давало змогу називати нас лагідними прізвиськами, та згодом стало способом означити перевагу Балтиморських Ґольдманів навіть у межах нашого клану. Факти свідчили самі за себе. Балтимор був адвокат, дружина його лікарка, а їхній син навчався в найліпшій приватній школі міста. Що ж до Монклерів, то мій батько був інженер, мати — продавчиня в місцевій крамниці нью-йоркського бренду розкішного одягу, а я простий учень міської школи.

Інтонації, з якими старі Ґольдмани вимовляли ті родинні прізвиська, врешті всотали в себе всі високі почуття, що їх вони зазнавали до племені Балтиморів: слово «Балтимори» золотом спливало в них на язиці, а «Монклери» вони вимовляли так, наче жабу випльовували. Балтиморів хвалили, Монклерів ганили. Телевізор виходив з ладу, бо його поламав я, хліб був несвіжий, бо його купив мій батько. Булочки, які привозив дядько Сол, були завжди розкішні, а телевізор працював, бо полагодив його, звісно ж, Гіллель. Навіть в однакових ситуаціях не мали ми рівності: якщо хтось із-поміж нас запізнювався на вечерю, то казали, що сердешні Балтимори напевне застрягли у корках. А якщо запізнювалися Монклери, то дідусь із бабцею казали, що вони завжди так роблять, нічого дивного, мовляв. У всіх випадках Балтимори були утіленням найкращого, а Монклери могли б і ліпше поводитися. Найвишуканіша ікра, яку привозили Монклери, не варта була й жмені гнилої капусти від Балтиморів. Коли у крамниці чи в ресторані ми зустрічали знайомих діда й баби, то бабця казала: «Оце мій син Сол, відомий адвокат. А це його дружина Аніта, провідний лікар у центрі Джона Гопкінса, і їхній син Гіллель, юний геній». Кожному Балтиморові тиснули долоню й поштиво вклонялися. Продовжуючи свій монолог, бабця недбало тицяла пальцем на нас із батьком. «А це родина мого молодшого сина». І нам кивали головою, як ото дякують водієві чи хатній прибиральниці.