Жоэль Диккер - Книга Балтиморів

Лео пив каву в себе на ґанку, перед ним лежав «Зошит № 1», розгорнутий на безнадійно чистій сторінці.

— Чого ви ото морочитеся з тим псом, Маркусе? — поспитався він, побачивши, як я підсаджую пса у багажник.

— Він уночі прибився до мене на терасу. Була гроза, то я пустив його до хати. Мабуть, він загубився.

— То куди ви зібралися?

— До супермаркету. Повішу там оголошення.

— Бачу, працювати вам не хочеться.

— А я оце якраз і працюю.

— То не перетрудіться, друже.

— Постараюся.

Повісивши оголошення в двох найближчих супермаркетах, я пройшов із псом головною вулицею Бока-Ратона, сподіваючись, що хтось упізнає його, проте марно. Потім заглянув до поліційної дільниці, де мене послали у ветлікарню.

Часом у псів є чипи, за якими можна знайти їхніх власників. У цього чипа не було, тому ветеринар нічим не зміг мені зарадити. Запропонував було віддати пса у притулок, та я відмовився й попрямував додому зі своїм новим приятелем; попри те, що був це чималий собака, поводився він напрочуд мирно і слухняно.

Лео чекав мене на ґанку. Угледівши нас, він побіг, вимахуючи допіру видрукуваними сторінками. Нещодавно він відкрив для себе магію пошуку в Google й весь час набирав запитання, що спадали йому на думку. На такого науковця, яким він був у минулому, ті алгоритми справляли незабутнє враження, адже раніше йому доводилося годинами сидіти в бібліотеках, шукаючи потрібну інформацію.

— Я оце провів невеличке дослідження, — сказав він таким тоном, наче розкрив щойно справу про вбивство Кеннеді, а потім простягнув з десяток сторінок, певне, доведеться незабаром міняти йому картридж у принтері.

— І що ж ви з’ясували, пане професоре?

— Собаки завжди повертаються. Декотрі пробігають тисячі миль, щоб дістатися додому.

— То що ви мені порадите?

Лео зробив мудре лице.

— Ідіть за псом, а не ведіть його за собою. Він знає, куди йти, а ви ні.

Що ж, мій сусіда мав рацію. Я вирішив відпустити пса і дати йому змогу прямувати, куди заманеться. Він побіг спершу до озера, потім подався пішохідною доріжкою. Ми перетнули майданчик для гольфа й опинилися в житловому кварталі, де я ніколи досі не бував, на березі вузької затоки. Пес попрямував дорогою, двічі звернув праворуч і зупинився перед брамою розкішного будинку. Потім сів і загавкав.

Я натиснув кнопку переговорного пристрою. Відповів жіночий голос, і я сказав, що знайшов їхнього пса. Хвіртка прочинилася, й пес побіг до хати, вочевидь зрадівши, що дістався додому.

Я увійшов за ним. На ґанок вийшла жінка, і пес почав радісно плигати коло неї. Я почув, як вона назвала його Дюком. Обоє страшенно тішилися, поки я йшов до них. Потім вона звела голову, і я аж остовпів.

— Александра? — пробурмотів урешті.

— Маркус?

Як і я, вона очам своїм не вірила.

Ми вперше зустрілися за вісім років після Драми, що нас розлучила. Вона широко розплющила очі.

— Маркусе, це ти? — майже вигукнула вона.

Я стояв наче вкопаний.

Вона побігла до мене.

Охоплена непідробною ніжністю, взяла моє обличчя в долоні, наче, як і я, не вірила в реальність того, що відбувалося, і хотіла упевнитися в цім. А я й слова не міг промовити.

— Маркусе, — сказала вона, — повірити не можу, що це ти!

Якщо ви живете не в печері, то, певне, чули про Александру Невіль, найуславленішу співачку й музúку останніх років. Вона була тим ідолом, якого вже давно чекала нація, ця жінка вивела музичну індустрію з глухого кута. Три її альбоми розійшлися накладом у двадцять мільйонів примірників, упродовж останніх двох років вона була в переліку айвпливовіших особистостей, яких визначив ілюстрований часопис «Тайм», а її статок оцінювали в сто п’ятдесят мільйонів доларів. Публіка її обожнювала, критики вихваляли. Молодь любила її, старші люди теж. Любили її всі, аж мені здавалося, ніби Америка тільки те й робила, що захоплено і несамовито скандувала чотири склади того імені — А-лек-сан-дра.

Жила вона з канадським хокеїстом Кевіном Лежандром, який саме вийшов із хати.

— Ви знайшли Дюка! Ми ще з учора його шукаємо! Алекс так засмутилася. Дякуємо!

Він простягнув мені руку, щоб поздоровкатися. Я побачив, як напнулися його м’язи, коли він стиснув мої пальці. Про Кевіна я знав тільки з таблоїдів, де без угаву коментували його стосунки з Александрою. Він був просто-таки безсоромно красивий, ще дужче ніж на світлинах. Кевін зацікавлено глянув на мене і запитав:

— Я вас десь бачив?

— Мене звати Маркус, Маркус Ґольдман.