Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

– Мене звуть Аріадна. Я принесла тобі книжки про твою далеку батьківщину. Тут є багато фотографій.

Розмова зав’язалась, а ще – проткалась якась ниточка поміж ними двома. Марко вгадав присутність тої ниточки одразу ж, коли розшукав їх надвечір в альтанці. Прохолода білої ночі лоскотала язичками вітрів. Денна робота завершилась, і альтанка ніби запрошувала усіх їх, таких різних, зійтись ближче. Коли Марко побачив дві постаті, схилені над камінним столиком, то хвиля давно забутої теплоти здійнялась у нього в грудях. Дві гарні, окрилені молодістю і чистотою спілкування молоді істоти, з переливами сміху й ефірними жестами рук. Краса, і молодість, і впевненість належали їм обом. Була в тому спілкуванні довіра до світу, до цієї дивної планети, одна до одної і якась невтомленість життя, нефальшивість…

Юнак почув уривок розмови:

– …вашій цивілізації простіше, усе поділене на реальне й потойбічне. А у нас є три величини, і то щонайменше! Священна тріада. В них – усі сполучення і прояви. Моя родина – великі шукачі й провідники, я намагаюсь їх наздогнати, але біда в тому, що моє тіло чуже, непристосоване… Мене тягне до того, що я малюю…

Аріадна помітила Марка, підхопилась:

– Знайомтесь. Моя рідна душа – мій брат. Думаю, вам буде про що поговорити.

Довго ще всі троє сиділи в міражах білої ночі, розповідаючи історії, у розбурханій справжнім спілкуванням дійсності. До них линули сумні октави з пірамід. Променея розповідала про уривчасті спогади дитинства: мамині руки, що витягали її з колиски, дахи, річки і квітучі сади. Марко показав свою найдорогоціннішу фотографію з орбіти Сонячної Корони. Променея довго роздивлялась її, зблиснула непрохана сльоза, і тільки мовила:

– Ми називаємо її Золотоцвіт. Небо зацвітає золотом раз на рік, світлішає, а тоді надовго захмарюється знов.

Того вечора не гнітило ні безводдя, ні різність світів. Усі вони були людьми.

«Експедиція вже триває місяць і затримується ще на кілька тижнів. Я безмежно щасливий тут бути. На цій планеті, поряд з цією дівчиною – мені відкривається новий простір для зросту. Я стаю кращим. Повітря насичене дивовижним еліксиром… Мабуть, скоро почну літати!» – такі записи стали з’являтись у Марковому щоденнику. Колоністи невидимо впливали на землян своєю простотою і відкритістю, своїм спокоєм, добром і мудрістю відчуттів. Не тільки Маркові хотілось тут побути довше під трохи задимленим сонцем, серед людей, вільніших від умовностей, щасливіших і правдивіших.

І фізично мешканці планети відрізнялись – були легші тілом, ніж люди. Вони майже не розрізняли кольорів, лише напівтони, картини світу сприймали внутрішнім зором. Усміхнені люди дивились в очі, а проникали у найпотаємніші стани душі. Перебування на Сонячній Короні стало смугою очищення для землян, внутрішньою перевіркою.

Марко не знав, як до неї підступитись. Уже давно підійшов би, обійняв, та невидима сила втримувала. Жарти, легка хмаринка дотику, погляд крізь густі вії – і ні кроку далі. У цій пустельній красуні була глибинна жіночість. Квінтесенція прекрасної частини людства. Може тому, що ніхто ніколи не вчив, якою жінка має бути, а тільки заохочував – прислухайся до голосу зсередини, там все є, там все заховане…

Променея завжди шукала власного шляху. І в своїй першій любові знаходила себе вільною від сум’яття, що її зазвичай переслідувало. Не було ніяковості через те, що доля її надовго позбавила товариства землян. Не було питань. Тільки прянощі нового спілкування з кимось, таким до болю подібним. Тому і розтягувала години розмов, ледь видимих прихованих натяків і такого терпкого, незнаного доти бажання. «Навіть не думай підійти до мене перший, я сама зроблю крок назустріч», – ніби попереджала.

Одного вечора, коли проводжала Марка до втоптаної вже між табором і поселенням стежки, промовив виразний внутрішній голос – сьогодні. Вона довше, ніж звичайно, затримала руку юнака у своїй, а другою несміливо торкнула темного чуба:

– Якби ти одним, тільки одним поцілунком зміг торкнути мою душу – я б лишилася з тобою… – тихо, але переконливо сказала дівчина і відкинула пасмо світлого неслухняного волосся на засмаглу спину. Сірі очі дивились прямо і без лукавства, з ледь вловимою смішинкою. Юнак мало не заточився від несподіванки. Тоді обережно заправив ще одне її пасмо за маленьке прозоре вушко.

– Одним? – не міг ще отямитись від її раптової дорослості. Тут же відчув, що її дар – та виняткова щирість зі своєю сутністю і з Природою.