Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

– Коли тобі треба зібрати інформацію, розпитати, розвідати, – роби це перед тим, як заплатити. Виклав гроші – інтерес до тебе миттєво зник. Мій закон – плати собі першим.

– Слухай, Джуле, я не розумію. Якщо не платити нікому або затягувати з оплатою, то справа може просто зупинитись? Або залізеш по вуха в борги…

– Ти сприймаєш фінансовий світ в чорно-білих відтінках. А насправді їх не існує взагалі. Є лише відтінки сірого… Ось тобі приклад. Ми купуємо щомісяця скло з Канади. Його нам продають у кредит, який треба сплатити за тридцять днів. За цей час ми засклили яхту містерові Вічоні, але він може заплатити тільки через два тижні. Якби я не погодився, він би пішов до конкурента… Що я роблю: відтягую оплату Канаді якнайдовше, використовую їхнє ж скло на виконання замовлення, отримую гроші від Вічоні – тоді виплачую Канаді. Тобто, використовую чужі гроші на оплату свого рахунку – різницю кладу в кишеню.

– Виходить, треба використовувати гроші інших людей, свої тримати при собі й розраховувати на власну голову, тобто на свій інтелектуальний капітал?

Я починав розуміти: саме за таким принципом працюють усі банки.

– Заглиблюватись у свої збереження – дурна й небезпечна звичка, – підсумував Джул. – Коли заборгував, найперше використай своє творче мислення. Повір мені, завжди щось вигадаєш. А взагалі, я не люблю боргів. І не влажу у великі. Абсолютна правда – розплачуватись прийде час. Але треба розуміти, коли.

На цьому слові задзвонив телефон. Джул зібрався й поїхав на полювання за потенційним клієнтом.

За дві години Джул повернувся в чудовому настрої. Майкл уже був у майстерні й допомагав мені в художній роботі порадами, від яких вже нудило.

– Які новини? – спитав Майкл.

– Узяв замовлення!

Іноді мені здавалось, що перспектива на кругленьку суму для моїх босів була бажаніша, ніж секс, без якого не обійдеться жодна розмова в чоловічій компанії…

Джул остудив партнера:

– Не спіши радіти… Я не знаю, як його виконати…

Майкл спохмурнів:

– Так навіщо ти його брав, коли не знаєш, як зробити?

– Гроші занадто добрі…

Мені було однаково, скільки заробить бізнес, адже зарплатня залишалась незмінною за будь-якого сценарію, але заінтригувало, як Джул збирався виплутуватись. Його філософія була проста:

– Гроші треба брати, коли йдуть до рук, готовий до цього чи ні. В Америці виконати можна все! Як і скрізь у світі…

Таємниче замовлення полягало ось у чому. Один із численних друзів моїх босів мав свата – директора школи в сусідньому штаті Нью-Джерсі. Для школи штат виділив гроші на спорудження скульптури перед входом. То мала бути чи казкова Аліса з Країни чудес, чи то Дороті з країни Оз, виконані з нержавіючої сталі з дотриманням усіх вимог техніки безпеки. Ні про зварку, ні про сталь Майкл і Джул поняття не мали…

Сума за роботу своєю круглістю перекривала всі сумніви. У разі невиконання контракту можна було чекати серйозних неприємностей, аж до закриття бізнесу владою штату. Джул тремтів і не приховував цього.

Я мав чудову скульптурну освіту і від роботи ще досі не відмовлявся. Принаймні творча частина покривалася. Залишалось ще з півсотні інших проблем для вирішення… Не вдаючись у подробиці безсонних ночей наступного місяця, скажу одне: у березні скульптура Аліси стояла перед входом у нью-джерсійську школу, й усі були задоволені. Мені виплатили премію, а Джул, урочисто вручаючи чек, поплескав по плечу й самовдоволено мовив:

– Ніколи не будь посередністю! А замовлення треба брати завжди…

Минуло кілька місяців. Робота в майстерні уже не дуже вимотувала. Мені подобалось, що займався художніми речами. На жаль, усі мої витвори належали «Скляному Палацу», і це депресувало. З особистого досвіду скажу – основною причиною незадоволення людей своїми посадами мені здається є брак свободи. Вісім годин життя щоденно мусиш віддати за гроші. Від такого марафону втрачається здатність мислити взагалі…

Я запитував себе: чому? Зрозумів – в основі лежить страх – причина номер один. Усі хочуть влаштуватись і мають природний страх за майбутнє. З’являється сім’я – страх за її долю. Тоді ми починаємо вчити своїх дітей того, що знаємо, нав’язувати їм свої погляди і висновки. Чому? Бо боїмось за їхнє майбутнє. Насправді ж готуємо власним дітям пастку, точнісінько таку, у якій самі просиділи все життя. Страх засліплює, і ми не бачимо справжньої реальності.