Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Ще тоді поклявся – досягнути фінансової незалежності і мати змогу на рівні утримувати не тільки власну сім’ю, а й допомагати рідним. Тоді я був ще шмаркачем. Треба було вивчитись, зміцніти фізично, набути життєвого досвіду. Я відчував, що повинен зробити це сам, бо в одному човні з батьками потону. Усе це відчував, хоч сказати, що розумів, не можу.

За будь-яку ціну я вирішив не потонути сам, утриматися і зміцніти матеріально. Яка ж користь від мене рідним, коли сам ледь животітиму зі своїм мистецтвом? Тільки згодом прийшло розуміння головної помилки моїх батьків у культурі грошей – великий брак самодисципліни. По суті, вони все своє життя прожили, як американці, задовольняючи свої потреби в момент їх виникнення!

Шварценеггер якось сказав в інтерв’ю: «Найголовнішим у досягненні свого успіху в житті вважаю самодисципліну». Мені думка дуже сподобалась. Якщо не бути здатним контролювати себе і свої пристрасті, можна забути про фінансову незалежність. Мета так і залишиться метою, приємним сном…

Здатність відмовитись від того, що здається необхідним або дуже кортить мати саме зараз – основна риса майже всіх емігрантів, які приїздять до Америки в пошуках кращої долі. Водночас американець-споживач звик мати те, що забажає сьогодні й негайно. Тому вони й живуть все життя в боргах.

Під час спілкування з мислячими аборигенами ЮЕсЕй з’ясувалось: вони переконані, що всі іммігранти мають більше шансів на фінансовий успіх, ніж уродженці вільної країни. Завдяки більшій сфокусованості і неможливості відступу. Ну справді, не повертатися ж? Перемогти і прорватись – кредо іммігрантів. На мою думку, основна відмінність між аборигенами цієї країни й іммігрантами – і є ота самодисципліна, здатність внутрішнього контролю. Як правило, люди такого вибору потрапивши сюди, вже пройшли тернистий шлях. Тому вони інші, ніж ті, хто залишився вдома. Це ті, хто не хотів миритись із порядками своїх країн третього світу, і ті, хто шукав інших шляхів. Ці люди – переможці, а їхній двигун – самодисципліна.

На третьому курсі Художнього інституту нам виплачували непогану стипендію, та й підробити я ніколи не відмовлявся. Але з дитинства виробилася звичка – економити. Та ще й звичка бути скупим… Ніби це було й добре – не витрачати зайвого, контролювати себе. Та якось я почав помічати, що творчість гальмується через власне скупердяйство. Я вже не був школярем, якому хотілось пару монет на морозиво. Студент, молодий скульптор мав знайти для бізнесу інший підхід.

Потроху приходило розуміння, що гроші призначені не тільки для того, щоб складати їх під ліжко. Мій однокурсник порадив: «Не скупися, як потрібно для справи». Відтоді істина, що гроші для тебе такий же інструмент, як стек для скульптора, засіла в голові. І моє мистецтво від цього тільки виграло. Уже в Америці на власному досвіді переконався, якою безцінною може бути двохсотдоларова послуга адвоката чи банкіра. Скупість може бути як корисною, так і шкодити!

Тепер про віддавання. Одна знайома погостювала в Америці зо два місяці і поверталась додому. Напакувала дві валізи – і обидві подарунками для рідних і друзів. Нічого не везла собі. У неї питали: для чого тягнути через півсвіту те, що тобі самій непотрібно? Вона відповіла: «Дуже люблю робити подарунки. Вони завжди якось повертаються…»

У людині природою закладена потреба віддавати: в давнину купці приносили богам у дар найкращий товар, пастухи – найкращу вівцю з отари. Людина відчуває внутрішню потребу в доброчинності. Дехто використовує її, як магію: дам гроші на церкву – підпишу вигідний контракт.

Але хіба можна допомогти людям, коли самому потрібна допомога? Чи можна бути меценатом для культури за дві копійки? Бідні люди подекуди скупіші й жадібніші, ніж багаті. Віддавати може бути потреба навіть нематеріально. Часом порада може виявитись безцінною. Або власний приклад надихатиме ближніх. Написати книжку, збудувати церкву в селі, звідки родом, це реальний вклад капіталу!

– Я хочу в Нью-Йорк, столицю світового мистецтва…

– Добре, але ми їдемо в Бруклін.

– То це ж – Нью-Йорк? – і тоді я почув видатний вислів: «Бруклін – це не Нью-Йорк, а Нью-Йорк – це не Америка…»

Я їхав у Нью-Йорк і не знав, що мене чекає Бруклін. Але саме там почалась моя справжня американська освіта, і я не шкодую за жодним днем, там проведеним. Що ж воно таке, Бруклін? Район трохи схожий на київську Шулявку, але живуть тут вихідці з усіх світів, країн і континентів. Про Америку тут можна дізнатись усе, що треба, знайти роботу нелегалові, вивчити мову, розкрутитись і роздивитись.