Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Часто зустрічались мені в Америці такі собі підстаркуваті байкери, верхи на «Харлі Девідсонах». Наймолодшим – чи то п’ятий, чи шостий десяток, їхні подруги такі ж зморшкуваті і частенько обважнілі бабусі. Що мене в них тривожило?

Безумовно, вони – частина американської історії, продукт культури, і трохи навіть їх шкода… Після безглуздої війни Дядька Сема у В’єтнамі ще молоді ветерани не знаходили собі місця в суспільстві. Вони ставали байкерами, шукали однодумців, протестували й намагались боротись. Ніхто їм особливо і не заважав, але ніхто й не чув. То був час, коли вони насправді жили. В омані тимчасовості минуло тридцять років…

Тепер типовий колишній бунтар доживає свій вік з хворою від пиття дешевого пива печінкою і вже ні проти чого не протестує. Найбільше, на що він здатен, це доїхати від свого приміського будинку до бару в даунтауні на славному мотоциклі і не загубити по дорозі свою бабусю…

Усі ми іноді підсміювались над своїми батьками – як вони проводять вільний час, про що говорять, як танцюють. Мало хто замислюється над тим, що батьки наші, на жаль, міцно застрягли в учорашньому дні. На їхньому прикладі й можна повчитися не застрягнути в тимчасовості, а йти за своїм покликанням.

Може, це й звучить трохи меркантильно… Але якщо є мета, то рано чи пізно постане питання середовища. «Кожна людина – твій великий Учитель» – говорить давньоіндійська приказка.

Коли в шістнадцять років я вирішив вступати до Художнього інституту, то був звичайним хлопцем з робочого району Києва. Усі мої однолітки тільки й мріяли про гулянки й розваги, та й сам був не від того. Щодня чув від дружбанів: «Та кидай ти своє малювання, пішли краще гульнем!» Дуже важко було відмовлятись…

Але в Київ я потрапив тільки в п’ятнадцять років, і займатись мистецтвом перед тим не було можливості. Мої майбутні конкуренти вчились у художніх школах ледь не з пелюшок. Уся надія була на самого себе… Тому й прийняв рішення – щодня по дві години малювати або ліпити, щоб надолужити втрачений час. А так хотілося попити пивка в нивківській компанії!

У метро і тролейбусах люди з цікавістю озирались на мій альбом, не пригадую жодного негативного погляду, охоче позували, хоч і не завжди виходило добре… Ех, старі, добрі радянські люди! Тоді й вирішив жити за формулою, яка й досі допомагає мені в житті. За формулою «Не йти за натовпом».

Натовпом для мене тоді були однолітки, які слабо уявляли своє майбутнє, мислили одним днем наперед. Вони щодня горланили під вікнами, запрошували пити пиво… Мабуть, горланять і досі, хоч у Києві мене вже давно нема. Від них я навчився, як не треба робити. Слухати їхні поради, як і поради батьків, було для мене тратою часу і нервів.

Для бізнесу це також важлива формула: коли кожен другий у місті займається тим, чим і ти, – настав час зайнятись чимось іншим. Працювати в стабільному ринку – все одно, що працювати на зарплату. А з друзями добре, коли й ти й вони дивитесь на життя в одному напрямку…

Для досягнення мети – фінансової, духовної, будь-якої, потрібна формула. Якось одна знайома в Києві, сидячи за традиційним в Україні шашличком, з інтересом запитала:

– Ну як, ти знайшов уже в Америці свою нішу?

Я замислився. На Брукліні ніша називалась «золотою жилою». Мені особисто більше підходило слово «формула». Якщо людина втомилась від того, чим займається, не може достойно заробити – це означає, що формула вже не працює. Час її змінити.

Особисто мені до вподоби швидкі формули. Для кожного вони можуть бути різні, але не затягуйте їх на півжиття, бо тоді неодмінно можна потрапити в пастку тимчасовості. Для одних формула – в аспірантурі, для інших – на фермі або фірмі. Але формула завжди має бути швидкою. Щоб вистачило життя її поміняти, коли раптом не спрацює…

– Ні, – відповів я знайомій на запитання про нішу. – Шукаю і вчуся.

В Америці кажуть: учорашній день завжди минув. Думай глобально і вчися швидко. На практиці важливо лише те, як швидко ми можемо вчитись. Ця здатність безцінна, і вона дає можливість бути на гребені хвилі сьогодення.

Іншими словами, коли починаєш тонути, забудь про друзів, яких так ретельно вибирав…

Пригадую постійні сварки батьків через фінанси, коли ми з братом ще вчились у школі і повністю залежали від них матеріально. Хронічна нестача грошей, звичайно, і на нас позначалась. Особливо бракувало одягу і хоч якихось кишенькових монет. Ніяк не міг зрозуміти, чому в наших батьків, з непоганими на той час зарплатами, ніколи не водились гроші…