Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Туди й везла мене на своєму древньому «шевролеті» київська знайома художниця, а по дорозі ділилась здобутими на імміграції істинами: «Якщо хочеш залишитись в Америці – Брукліну тобі не обійти…» Мені тоді було море по коліна, але дуже хотілось працювати Художником.

І тут київська знайома теж допомогла. Уже через три дні після прибуття в Бруклін, закривши тріумфальну виставку у Вашингтоні, я працював Художником у скляній майстерні на 80-й вулиці.

Майстерню минулого року відкрили Майкл і Джул – мої теперішні боси. Обидва ще дітьми виїхали до Ізраїлю з України, тоді правдами і неправдами емігрували в Америку і от здійснювали свою мрію – розпочали власний бізнес. З нього і почалися мої капіталістичні університети…

Був то 1993 рік. Соціалістична ментальність домінувала в моєму мисленні, а брак життєвого досвіду довершував букет дилетантства. Щоправда, я був відкритий до всього нового і, як губка воду, всотував знання, які не здобути з книжок.

Чудовим осіннім американським ранком я прийшов влаштовуватись на роботу. Партнерам майстерні «Скляний Палац» потрібен був графік зі скульптурним ухилом. Я гордо ніс під пахвою портфоліо своїх творчих робіт, налаштований неодмінно ошелешити ізраїльтян своїм талантом і отримати роботу.

Те, що я побачив на 80-й вулиці, ошелешило мене. Переді мною стояли два типові роботяги-бруклінці, в засмальцьованому одязі й дірявих кросівках. Здавались вони людьми зовсім далекими від мистецтва, та й «Скляний Палац» більше скидався на трущобу з більш-менш підфарбованим фасадом.

– Привіт, я Майкл, у минулому житті Міша. А це Джул – колись Юлік, – заговорив молодший, підтягнув екстрапотерті джинси і запросив усередину.

Я підупав духом. Простим склярем бути не хотів…

Але Бруклін повен несподіванок. Уже через півгодини розмови з моїми майбутніми босами я побачив, що перше враження про них склалось помилкове. Вони добре розбирались і в мистецтві, і в бізнесі, планували встановити апарат для піскострумного різьблення скла і створювати скляні панно для всього Мангеттена. Обіцяли золоті гори, але платили три долари на годину…

Одразу помітивши мої вагання, Майкл мовив на своєму російсько-англійському суржику:

– Што тут думать? Ти освоїш новий фах, побачиш, як працює бізнес ізсередини. Ми не можемо тобі зараз добре платити, але ж набуті знання тебе зможуть колись прогодувати… На Брукліні кажуть: «Ніколи не працюй за гроші…»

Майкл узявся уважно розглядати моє портфоліо, досить розумно його коментуючи. Цим він мене й переконав!

Ніхто й ніколи ні в Америці, ні в Україні чи в світі – не задоволений своїм начальством. Зрозуміло чому. І я в перший рік попався на той гачок… Доводилось працювати вечорами, часу на власну творчу роботу зовсім не вистачало. Майкл із Джулом повторювали по п’ять разів на день: «Як нам буде добре, то й тебе не образимо».

З часом вітрина і кімната замовлень «Скляного Палацу» вилюдніли й заграли зразками нових робіт на склі. Настрій босів також покращився, а разом з тим і моя зарплатня. Та головне – я почав усвідомлювати, що більше від босів я ніколи не зароблю!

Мене цікавило все: як вести бізнес, які для цього потрібні папери, який капітал. Одного разу запитав:

– Майкле, а скільки потрібно грошей, щоб почати власний бізнес?

Він насторожився, але відповів:

– Не так складно почати, як втриматися. Особливо важливий завжди перший рік. Доводиться працювати по чотирнадцять годин, ти ж знаєш… Самі часто без зарплатні…

При всій відкритості він одразу ж заспівав знайому пісню:

– Повір, тобі не треба думати про власний бізнес. Допоможи нам стати на ноги, і ми тебе не образимо. Будеш як сир в маслі, Великим Художником у столиці світу – Нью-Йорку… Мєчта!

Майкл знав, куди бити… Але і я зрозумів, що рано чи пізно стану сам собі босом, а також – що Майкл за мене тримається. Щодня він щедро пригощав пончиками із сусідньої пекарні й моєю улюбленою китайською їжею. Не міг тільки збагнути, чому він за мене тримається – в Нью-Йорку ж тисячі художників і половина з них – безробітні…

Тільки маючи вже власну справу, я збагнув: одна з найбільших проблем у бізнесі всіх часів і народів – кваліфіковані робітники. Без таких власникам самим доводиться працювати вдвічі більше, а це не входило в їхні плани. У свої двадцять три роки я був кваліфікованим робітником для Майкла й Джула.