Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Нічого не лишалося, як сісти на метро, доїхати до «Комсомольської» і подзвонити з автомата моєму родичу Генці. По голосу я зрозумів, що він нам не радий, але домовилися зустрітися, як минулого разу.

Коли підходили до потрібного двору, прогуркотіло. Ось вам результат: парило цілий день, зараз гроза і дощ піде. Знову прогуркотіло, небо раптом стало темним, його наче навпіл розрізала блискавка. Свиня надяг светра, Заєць втягнув голову в плечі, мені теж стало не зовсім затишно: ще не вистачало під дощем опинитися. Та поки Генка вийшов, воно лише гриміло, дощити не поспішало.

— Де це ви тинялися? — сходу запитав він. — Тут, Саня, матушка твоя періодично цікавиться, чи ти не з'являвся.

— І що ти кажеш?

— Я — нічого. Хоча мудаки ви, тільки не за правилами вас виказувати. Значить, така ситуація: сьогодні я в гараж вас іще пускаю, але завтра, пацани, правда, давайте звідси. Бо це вже все дуже серйозно напрягає.

Грозові дощі не бувають затяжними. Цей теж скоро минув, та в розпеченому за день гаражі вільніше дихати не стало. Скоро ми всі вкрилися липким потом, а на завершення всього Заєць знову захотів у туалет, кинувся до залізних воріт, затарабанив по них кулаками, і грюкав, щось вигукуючи, аж поки справді не набіг той самий легендарний сторож.

Який, до того ж, устиг викликати міліцію. Аякже — в чужому гаражі сторонні люди випустити просять…

Так усе тоді й скінчилося. Дуже просто, навіть нема чого особливо розповідати.

З нами, попри всі побоювання, нічого не зробили. Бо все списали на переляк. Ми ж і справді тоді перелякалися психованого Куйовди. Міліція приїхала, кожного з нас слідчий окремо допитав, усе записали і тієї ж ночі вбивцю забрали. Заодно ми дізналися — це не перший випадок у місті з нового року, бо на Куйовду ніхто не думав. Я так гадаю, про нього просто забули. Ну, не врахували, що є така людина, і все.

Нас не лаяли, навіть навпаки — поставилися із розумінням. Головне — менти в школу директору особисто якийсь папірець занесли, і цей папірець до кінця тижня, а значить — до кінця навчального року дозволив нам як підліткам, котрі стали свідками тяжкого злочину і пережили стрес, в школу не ходити. Тільки на екзамени прийшли, отримали свої законні «трійки» і свідоцтва про закінчення школи і неповну середню освіту.

Ласкаво просимо до ПТУ!

Ми не вчилися разом. Свиня взагалі в іншу бурсу пішов. А ми із Зайцем в одну, але на різні спеціальності. Я — токар, він — слюсар, Свиня там у себе, здається, на фрезерувальника вчився. Перший семестр ще за звичкою більш-менш регулярно бачилися, а вже Новий рік я з пацанами з училища гуляв. Так і пішло — все рідше бачив я тих, хто вважався моїми шкільними друзями.

Далі усе стандартно. Після училища попрацював до армії на заводі, потім — два роки строкової. Заперли мене аж у Казахстан, місто Джезказган, по п'яному ділу й не вимовиш. У чурбанів там дідівщина [44] «Дідівщина» — стосунки в армії (і не тільки в радянській) між тими, хто відслужив більше, та новобранцями. Ті, хто служить довше, називаються «дідами», новобранці іменуються «салабонами». Вони за неписаними законами перуть «дідам» онучі і шкарпетки, застеляють їм ліжка, підшивають підкомірці, виконують іншу чорну роботу. Якщо слов'янин опинявся на службі в Казахстані чи, скажімо, на Кавказі, до дідівщини звичайної додавалася дідівщина етнічна. Те ж саме навпаки — коли узбек або вірменин потрапляли служити в Україну чи Росію, вони відразу ставали окремими об’єктами знущань. Рятували тільки міцні земляцькі стосунки як в одному, так і в іншому випадку. страшна, перших півроку насилу витримав, тоді раптом попустило. Кого «діди» виховують, знаєте? Не таких, як я, а борзих і надто розумних. А розумних у нас вистачало, особливо серед студентів, яких після першого курсу призвали. Тому я особливо не виділявся там. Так, пару зубів вибили пряжкою від ременя, а вже після того підлогу мити за «діда» ніколи не відмовлявся. І признаюся у цьому чесно — раз такий порядок, значить, він не мною придуманий. Тим, хто борзів, ще гірше було — вони очко наввипередки драїли й на тумбочці частіше за інших стояли.

Ну, а коли повернувся з армії, в країні вже такий бардак почався, куди там горбачовському Указу. Мені то воно було до лампочки, я в свою бригаду на заводі повернувся. Тільки спочатку зарплату затримувати почали, а коли Союз розвалився, половину народу позвільняли. І мене, звичайно, в перших рядах. Завод потім зупинився, начальство красти почало, коротше, вчасно мене звідти погнали.