Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Я там комусь зараз постукаю! — почувся голос жінки-наглядачки. — Там же для грамотних усе написано, а для неграмотних повторю: обережно, отруйні змії, торкатися скла заборонено!

— І крокодилові теж постукати не можна? — запитав дівчачий голос.

— Для чого тобі, сонечко, крокодилові стукати? Він і без того тебе бачить!

— Так крокодили ж не отруйні!

— Зате кусаються! — відрізала наглядачка. — Що за люди: сказано — не можна, значить не можна! Ні, їм усе треба!

Коли ми нарешті вийшли з тераріуму, я зробив для себе висновок: нічого сумнішого, аніж сонні змії, черепахи, крокодили та ящірки, на цьому світі точно немає. Навіть Заєць, нудьгуючи біля жирафів, виглядав веселішим порівняно зі сплячою коброю.

Бегемота ми не побачили — сидів під водою, сволота, і не хотів вилазити. З тюленем — та сама історія. А ось леви та тигри грілися на сонці, виставивши себе в усій красі. Швидше за все, сьогоднішня задуха так само подіяла й на звірів, хоча вони нібито з Африки. А там, наскільки я знаю, постійно така спека. Ну, може не зовсім така. Може, сильніша, навіть точно сильніша.

Біля клітки з левом примостився кругленький хлопчик років семи і занудно повторював:

— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…

Немолода тітка, скоріш за все — бабуся, безуспішно відтягувала його, аби йти далі, але кругленький виривав свою руку, відмахувався і нудив далі:

— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…

— Господи, Толику, це ж лев, він не гавкає. Давай я тобі скажу — гав-гав-гав! Задоволений?

Толик подивився на неї, схилив голову на бік, знову повернувся до клітки і завів:

— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…

— Лев — це велика кицька. А кицьки не гавкають, — знову спробувала пояснити бабуся.

Кругленький Толик замислено подивився на неї, ніби перетравлюючи інформацію, і поміняв платівку:

— Скажи «няв», скажи «няв», скажи «няв»…

— Значить, я тебе тут лишаю, сама йду додому, — пригрозила бабуся. |

— Мамі розкажу, — байдуже промовив кругленький, навіть не думаючи рушати з місця.

Валя знизала плечима і ми пішли далі, залишивши цю справді дивну пару розбиратися у власних стосунках. Окрім нас, на хлопчика ніхто не звернув увагу. Більше того — коли ми вже відходили, біля нього прилаштувалася дівчинка приблизно його віку, з великим білим бантом на голові, і тепер вони завели на два голоси:

— Скажи «няв», скажи «няв», скажи «няв»…

Клітки з мавпами завершували маршрут. І тут купчилося найбільше люду. Причому до загородок, які відділяли клітки від людської навали, підійти було практично неможливо. Довелося б штовхатися, а бажання робити різкі рухи в таку задуху не виникало.

— Твої родичі, — поважно промовив Свиня, тицяючи пальцем у клітку з горилою. — Навіть не ця, а особливо оця, бачиш, червоножопа, — він перевів палець на патлатого павіана.

— А хіба не твої? — поцікавилася Валя.

— Тут є одна, ги-ги, обставина. Саня в нас…

— Ти заткнешся сьогодні? — не витримав я.

— Правильно. Чого тут даремно говорити. Диви, Саня, скільки їх там бігає.

Мавпи і справді були смішні. На місці вони практично не сиділи: то шукали одна в одної щось у шерсті, то стрибали по клітці, то починали за щось битися. Але тримала натовп у основному одна зелена макака, яка стала просто біля ґрат клітки і дражнилася з людей. На кожен вибух реготу кривила їм чергову мармизу, шкірилася,‘ верещала, крутила задом. А потім зробила взагалі дивну річ: взяла в лапу пісюн і під загальний схвальний регіт вишкірилася та залупила його, показавши червону головку.

— Фу! — вигукнула якась жінка, мабуть, вчителька, що привела одну з екскурсій.

— Самець! — гордо промовив моложавий чоловік у окулярах із тонкою оправою.

— А ви чого радієте? Тут же діти!

— Так зоопарк і місце для дітей, — покладисто відповів очкарик. — Бачте, як вони тішаться.

— Було б із чого тішитися! Вони ж усе розуміють!

— Тут ви, шановна, помиляєтеся, — роззирнувшись і побачивши поруч із собою нашу невеличку компанію, очкарик відчув себе явно впевненіше, і далі говорив, звертаючись так само і до нас: — І ви не все знаєте, а я про такі речі десь читав. Це нам, людям, не все можна. А примати — вони ж без умовностей. Ви знаєте, що ця макака, вірніше, цей макак у їхньому невеличкому мавпячому середовищі отак; у клітці, займає не останнє становище?

— Чого це ви так вирішили?

— Не я вирішив, дослідники писали. Кажу ж вам, я трошки цим усім цікавився. Макак, — він кивнув головою на мавпу, яка вже не показувала свої причандали, але далі кривлялася, — по всьому, вожак їхньої невеличкої зграї. Бо лише вожаку дозволено отак дражнитися з людей, це як привілей. Він у них щось на зразок, ну я знаю, парторга, секретаря райкому чи там Генерального секретаря…