Ликович Ірися: Татцельвурм. Тірольська історія

Що ж до Сон-сона, нашого темношкiрого попутника, то спершу мiсцевi обходили його стороною. Здавалося, ним лякатимуть дiтей. А голомозі вiд старостi баби, котрi пережили не одну лавину i зараз пiдказували iншим будуватися у «зеленiй» зонi, навiть пов'язали його з'яву з якимось страшним нещастям, пророкуючи багато слiз та навiть кiлька смертей. Мiй чоловiк тiльки щиро смiявся iз такої обмеженостi та забобонностi.

Аж доки стара Герлiнде не змилостивилася над Беном i найняла працювати у свiй верхнiй зимовий корiвник (оскiльки зносити сiно у цих краях було просто неможливо — люди будували бiля кожного сiнокоса корiвник і взимку, розчищаючи дорогу, переганяли худобу з мiсця на мiсце), що виконував також роль притулку для контрабандистiв, котрi пiшохiдними дорiжками носили на собi речi з Iталiї. До села вони не навiдувалися, бо ж знали, що грошей у гохобердорфцiв майже нема. А обмiнювати шкiрянки на бринзу та абрикосове варення (дивно, але саме цi фрукти родили у горах) їм не хотiлося. Та й місцеві селяни нiколи не мрiяли про «Бенетон», бо у них все ще були в модi зеленуватi корсети, довгi спiдницi та штани з пiдтяжками. Герлiнде ж довгими вечорами зi старого шмаття ткала на обмiн-продаж дорiжки.

Уже потiм, вiдлiтаючи вiд них на рятiвному гелiкоптерi, що наважився перебороти снiгопад та обмежену видимiсть, аби врятувати мене, водночас зневiрену та обнадiяну втратою, а разом зi мною людей, що летiли поруч, несучи у своїх тремтячих серцях лавину жаху, котра супроводжуватиме їх усе чи то свiдоме (залежно вiд характеру та сили волi), чи пiдсвiдоме життя, i приходитиме до них у нiчних мареннях та у хвилини смутку, нагадуючи, їм, людям, творцям свого життя, мрiйникам-титанам, що вони — усього лише людцi, нiщо iнше, як дрiбнi мурахи на теренi Всесвiту. Я зрозумiла їх потiм, через роки, отих холодних гохобердорфцiв, котрi, ховаючи погляди, проходили повз, нiби я всього лиш трагiчна проява на початку їхньої оцивiлiзовуваностi.

Зрозумiла, що ота прохолода мiж нами була вимушеною. Адже вони, селяни, носили в собi острах, що вiд нього вiяло таємницею. Ще б пак, тримати у серцях страх i не мати права розповiсти про нього!

Уже потiм я збагнула причини їхнього страху, коли дiзналася, що у двадцять першому столiттi, у добу хмарочосiв та iнтернету, є невеличка, забута усiма полонина, котру тiрольцi завжди обходять стороною, бо на нiй живе самотнiй Альмгайст — злопам'ятний дух гiр. А бiля нього — нечуваної краси озеро з крижаною водою, що над ним iз однiєї сторони нависає кам'яна порода старої альпiйської скелi, де причаївся не менш мiстичний, хоча й iз плотi та кровi страшний монстр, «альпiйський черв'як», — так називали його газети та енциклопедiї кiнця дев'ятнадцятого столiття. А мовою теперiшньою — величезна смертоносна ящiрка, нащадок тих динозаврiв, вiдбитки чиїх лап науковцi знаходять i до сьогоднi на сiрих альпiйських камiннях. Татцельвурм. Або Штолервурм. За старими переказами, вiн мав котячу кострубату голову та гострi кiгтi на переднiх лапах. Вбити його селяни боялися з кiлькох причин. Першою була та, що жила iстота у печерi, де у шiстнадцятому столiттi перерiзали один одному горлянки срiблодобувачi. Принаймнi, так розповiдав старий аптекар Марчелло, котрий вiдлюдником жив за селом i знався на лiкувальних травах, а його, хоч i оминали, також сприймаючи за нечисть, проте слухали з довiрою.

Переказували, що один смiливий юнак таки зайшов до печери. Потiм вiн розповiдав про жахливi малюнки на кам'яних стiнах, кiстки та кров на вимощенiй сухим листям долiвцi. Невдовзi той хлопець помер: доводячи коханiй свою силу, крадучи орлинi яйця з гнiзда, вiн зiрвався зi скелi.

Тодi я не знала, що кожної занадто холодної та снiжної зими до села спускається пара вовкiв, аби загризти вiвцю чи теля i ласувати їхньою теплою кров'ю та нiжним, рощеним на духмяних травах, м'ясом. Не знала. Тому i не розумiла того остраху. Не вiдчувала, що й у появi моєї рiзноокої донечки вбачали вони бiду для свого вимираючого, не згiдного з цивiлiзацiєю, села.

Усе трапилося тодi, коли я, пробуджена пхиньканням Кiттi, побрела на бабину кухню запарити для малої кашку. Власного молока я вже давно не мала. Та це також тiшило, бо мене дратувало оте вiчне плямкання губами i нишпорення голодним поглядом по моїх грудях. Вони стали ще бiльшими, синя сiтка розтяжок в'їлась у шкiру ще глибше. Проте Кiттi нiщо не заважало цмулити молоко, ляпаючи рученятами по моїх видовжених сосках. А менi здавалося, що пiсля кожного годування груди все втрачають i втрачають свою, i так не iдеальну форму.