Ликович Ірися: Татцельвурм. Тірольська історія

Вiн брав мене i шепотiв англiйською (яку я вивчала iз притаманною менi завзятiстю, аби потай вiд усiх поїхати в рейс на вуйковому круїзному лайнерi) про мiй запах, оцей вiдголосок карпатських гiр, мальованих плавною дугою, мов живiт у вагiтної жiнки. Вiн хрипiв, що дiвчата-горянки найчарiвнiшi серед людських створiнь, i що тiльки вони достойнi бути iз ним бодай уже через те, що їх породили бескиди. Беручи мене, вiн стогнав, що мав жiнок усiх гiр. Вiд Кордильєр до Пiвденних Альп. Зiтхав, що моє тiло нагадує йому смертоносну лавину, бо коли її бачиш, то солодкий переляк починає сочитися вiд спинного мозку, коли ж оволодiваєш нею, розумiєш, що вона є нiчим iншим, як снiгом, отими поодинокими кристаликами, що тануть вiд доторкiв гарячого тiла. Шепотiв, що йому подобаються мої великi та м'якi груди, бо вони для нього є символом Карпат. Видихав, що у гiрських мешканок груди завжди мають певну схожiсть iз природним рельєфом. Гострi i твердi, мов альпiйськi скелi, холоднi i теплi, м'якi й опуклi, мов карпатськi луги…

Вiн кохав мене так натхненно, що я аж злякалася тiєї любови, якою вiн обдаровує свої земнi природнi висоти. Мимоволi переставала його хотiти, а може, через свою повну недосвiдченiсть навiть не починала. Бо розумiла, що його хiть до мене є бажанням, скерованим до одного iз наших узгiр'їв, iз тiєю тiльки рiзницею, що з ним не можна кохатися.

Кевiн долав мене, мов одну зi своїх вершин. Пiдiймався на мене, мов фанатик-альпiнiст у пошуках неземної насолоди.

Вiн оволодівав мною так неконтрольовано, що через кiлька тижнiв я була змушена перервати його науковий семiнар у Києвi пропозицiєю пiдшукати приватну клiнiку, що спецiалiзується на прочищеннi тiлесних тунелiв вiд зародкiв немовлят.

Але розчулений науковець найпершим лiтаком примчав до свого «карпатського едельвейса» iз великодушною пропозицiєю руки. Про серце вiн не згадував. Тiльки зiзнався у двох попереднiх одруженнях, тобто двох розлученнях — двох невдалих бездiтних шлюбах. Бо, як шепотiв довiрливо, пiсля раннього захоплення альпiнiзмом та тривалого переохолодження на однiй iз вершин, був впевнений у власнiй безплiдностi. Аж виходить — нi. Мене, саме мене, його «гiрську квiточку», доля зробила обраницею. I тепер його нащадок таки матиме гiрську кров! А вiн, мiй спаситель, котрий безкоштовно повезе мене до «америк та австралiй», буде ощасливлений омрiяним нащадком.

Кевiн вiдкрито кайфував вiд нашої обрядовостi. Йому подобалося спостерiгати за метушливими приготуваннями до несподiваного весiлля. Вiн, раз за разом, потай перехиляв iз моїм татком мiцну сливовицю, i, прицмокуючи язиком, казав:

— Транскарпатiен слiвовiце iс верi вел.

А, для повнiшого ефекту, аби бути зрозумiлим для батька, котрий iноземною промовляв всього двi фрази («русiше швайне» та «хенде хох»), стверджував:

— Зер гуд. Зер гуд, дiер фазе.

Батько тiльки миролюбиво посмiхався, поплескуючи по худому плечi англiйця своєю могутньою, розбитою вiд важкої роботи долонею.

— Зер гуд, — казав переможно батько, — це моя донька. Я її виростив цнотливою. Берiг. Вивчив у Одесi! Аби жоден зять не мiг менi дорiкнути! Виявляється, для тебе берiг, ученого! Iнтелiгента! А жiнка все просила хату тягнути. А тепер ти усе потягнеш.

— Єс, iнтелiгент! — бурмотiв двiчi розлучений Кевiн, повторюючи за батьком єдине зрозумiле йому слово.

Нишком вiд всюдисущої численної родини, котра в горах завжди раптово з'являється у повному складi, тiльки-но пронюхає про черговi урочистостi, Кевiн, прихопивши свого європейського наплiчника з пiдстилкою всерединi, тягнув мене до лiсу, аби неподалiк вiд струмочка доводити вiдданiсть моєму холодному непробудженому тiлу.

Я не пручалася, бо цiкавiсть брала гору. Тiльки щоразу пiсля недовгої процедури розчаровано йшла за своїм нареченим, розмiрковуючи про вiдсутнiсть отiєї розрекламованої спритними довгоногими «адєсiтками» насолоди, та про присутнiсть уже кiлькамiсячного дискомфорту в моєму тiлi.

Кевiн… На вiдстанi рокiв його iм'я набуло для мене символiчностi. I хоча знаю, що нiяка любов не торкнулася тодi наших земних, а вiд того занадто недосконалих сердець, та я щоночi думаю про нього. Згадую свого покiйного чоловiка як людину, котра була послана менi для любовi. Для кохання. Для спокiйного життя у парi. Без неврозiв i постійних тiлесних недомагань.

Тодi, пiсля нашого весiлля, на оглядi при постановці на медичний облік, в мене виявили зовсiм не страшну хворобу. Моя мамка полегшено зiтхнула.

Молочниця — це не хвороба, — сказала вона, викидаючи до смiтника мої лiки, якi, на її переконання, могли зашкодити дитинi, та запарюючи ромашку для спрейцювання.