Ликович Ірися - Татцельвурм. Тірольська історія

Оця «не хвороба» залишилася зi мною до сьогоднiшнього дня. Тiльки уже не в такiй легкiй формi. I кожного разу, коли лікар виписує менi все новiшi й новiшi препарати, я, меланхолiйно приймаючи їх, згадую перший випадок мого грибкового стану, котрий потiм, через роки, перерiс у важке ракове захворювання. Тодi вже знала, що жоднi пігулки не здатнi допомогти менi доти, доки мiй мозок не вийде зi стану безвиходi, котра почалася пiсля святкування мого двадцятидвохлiття, де були присутнi усi мої замiжнi родички зi своїми чоловiками та галасливими немовлятами. Декотрi з тих жiночок не мали ще й вiсiмнадцяти рокiв. Вони пiдiймали келихи за моє жiноче щастя. Пили за цноту, котра, на їхню думку, вже зачекалася весiльного плетiння барвiнку. I я розумiла, що конче мушу знайти чоловiка та вийти за нього замiж. Хоч це i не є мрiєю мого життя.

Я часто плакала переможеними безсонням ночами. I не тiльки через те, що мала великi груди карпатської дiвки, помережанi синюватими смужками розтягнутої вiд ваги шкiри, та занизький зрiст, успадкований вiд моїх вiчно схилених до землi бабусь. Плакала здебiльшого через те, що прагнула «до америк та австралiй», де на мене стовiдсотково мало чекати побачене у клубi сусiднього села жiноче щастя.

Я ридала на власному весiллi пiд щасливе схлипування матерi та пiд горде посопування батька. I коли мене, повногруду молоду, викрав сусiдський легiнь-тракторист i повiз на своєму зеленуватому, вимащеному коров'ячими пляцками ревунi до сховку, аби чекати на викуп, я ненавидiла всiх. Ненавидiла через нереалiзованiсть власних мрiй. Тодi, у вечiр мого весiлля, ми цiлувались у його тракторi. Це був другий чоловiк у моєму життi, з яким я поцiлувалася.

Тодi, пам'ятаю, ненавидiла себе за те, що я — жiнка. Та, котра мала бути для iнших цнотливицею, вiрною дружиною, дбайливою матiр'ю i нiяк не сама собою! Бо якби могла стати чоловiком, як, примiром, вуйко, попливла би собi до далеких i вимрiяних країн на розкішному круїзному суднi, завбільшки з отой портовий готель «Одеса».

Працювала б офiцiянткою, стюардесою, прибиральницею, нянею, але пiзнавала би свiт, який, як виявилось, не закiнчувався широкою полониною та яфинами на продаж.

Через мiсяць пiсля нашого одруження Кевiн, наситившись по горло своєю дружинонькою та романтикою карпатських гiр, буцiмто отримавши важливе повiдомлення, полетiв до Тiролю дослiджувати проблематику снiгових зсувiв, котрi минулого року розтрощили невеличке гiрське село та забрали життя кiлькох десяткiв його жителiв. Кевiн, iз нотками погано прихованого роздратування в голосi, доводив менi, що саме вiн покликаний знайти новий спосiб крiплення гiр, i що отi дугоподiбнi загорожi нiкуди не годяться, бо не можуть утримувати лавини, i що вiн, Кевiн, найбiльший науковець iз науковцiв, просто вимушений залишати мене тут, у Богом забутому карпатському селi, в оточеннi чарiвних гiр, народжувати наше спiльне немовля, нашого маленького Кевiнляйна, аби ощасливити його, Кевiна Великого, уже нами двома — дружиною i сином. Вiн був упевнений, що з його появою у Тiролi перестануть розбиватися гвинтокрили, котрi зимою через погану видимiсть чiпляються за нiбито безпечнi (якщо дивитися знизу) лавиннi паски.

Я не тримала його, мабуть, тiльки з однiєї причини. Любощi з чоловiком були для мене болючими. Тодi я ще не знала, що все на цьому свiтi рухається виключно в одному напрямку — вiд моєї голови. Я не знала, що першопричиною моєї хвороби є не хронiчний дисбактерiоз кишечника, а психiка, зумовлена у моєму випадку невротичним станом у зв'язку з небажанням сприймати прозаїчну дiйснiсть буття.

Хоча тiльки тепер починаю розумiти: звинувачуючи у своїх невдачах батькiв, своє гiрське походження та Кевiна, першопричиною всього була я сама та моє переконання в необхiдностi прийняття рiшень задля здiйснення грандiозних планiв. Чомусь вiрила, що життя не може обiйти мене стороною, не може проїхати повз, не пiдвiзши до «америк та австралiй», де на мене чекало неймовiрно-шалене щастя.

Не бажаючи сприймати реальнiсть, я пiдсвiдомо не хотiла впускати до себе Кевiна. Проте, боячись йому про це розповiсти, накопичувала невдоволення у собi, котре, своєю чергою, керуючись захисною реакцiєю органiзму, продукувало бактерiї роду Кандiда, аби через больовий синдром примусити не впускати в себе чоловiче тiло, чуже менi у всiх вiдношеннях.

Глибоко ображений Кевiн, котрий, звичайно, також не вiдчував мене до кiнця, бо по- справжньому люблячи тiльки гiрськi масиви, не навчився глибоко розумiти людину, приймати її такою, якою вона є.