Євген Положій - Вежі мовчання

З інтонації він зробив висновок, що дружина вже хильнула алкоголю, швидше за все, канадського рому, що стояв непочатим ще з Нового року. Він тоді не дуже любив випивати, і якби не настирний суспільний примус по святах, навряд чи вживав би взагалі. Він уявив красиве обличчя дружини, яке під впливом міцних напоїв ставало непривабливим і дурним, він терпіти не міг, коли вона напивалася, але вирішив, що зараз говорити про це немає сенсу. До того ж, на нього вдома чекали у величезній кількості слова розради й співчуття. Слова, які вже нічого не вирішують, але від цього не менш необхідні, тому що він все ж таки мужчина, і, напевно, як чомусь вважається, йому повинно бути легше в такій ситуації, хоча горе його розривало на маленькі частини, як тільки він запускав у свідомість хоча б натяк на думки про майбутнє. «Головне, — сказав він дружині у відповідь, — щоб завтра все пройшло вдало». Це дійсно було найголовнішим, адже якщо завтра який-небудь черговий ескулап зробить щось не так скальпелем, про дитину можна забути назавжди. «Добре, що я не встиг купити піджак, — подумав він. — Інакше довелося б позичати гроші на операцію».

Грошей постійно не вистачало, йому доводилося допомагати батькам, і мало не половина його партійної зарплати йшла на ліки для батька. Батькові краще не ставало, але придбання ліків, лежання в лікарнях і візити до лікарів згодом стали невід’ємною складовою його існування, допомагаючи психологічно почувати себе потрібним людям, нехай навіть і в такий спосіб. Мати ніколи всерйоз не працювала, пенсію одержувала маленьку, і все, що вона вміла, — це ходити з батьком по лікарнях і довго розмовляти по телефону. Певно, вона дуже чекала онуків — це б зробило її існування цілком стерпним. Особливо важко стало в останні півроку, коли новий уряд розгойдав соціальні виплати, інфляція набрала скажених, давно забутих з початку дев’яностих років обертів. У результаті посеред весни банк підняв їм відсоток із виплати кредиту за квартиру. Але вони давно хотіли дитину — і це стало головною метою їхнього життя, матеріальні труднощі відступали на другий план,

вони не шкодували коштів на лікарів після першої невдалої вагітності. І ось тепер, коли, здавалося, усе складалося так добре, і нічого поганого вже не могло трапитися, вона зателефонувала й сказала: «Дитини не буде. Плід завмер!» «Які дивні слова, — подумав він, — дивні й неприродні, точніше, брехливі слова!» Він прекрасно розумів, що все це — лише медична термінологія, але в таких ситуаціях завжди здається, що все в цьому світі — проти тебе. Навіть слова, навіть терміни, навіть дружина…

Він не зменшив темпу, хоча піт уже струменів по обличчю, у Києві парило й от-от мала уперіщити злива…

Він прокинувся від того, що хтось гладив його по голові.

— Я довго спав?

— Ні, хвилин десять.

Рад здивувався тому, скільки всього він встиг згадати й побачити уві сні за такий короткий час.

— Що тобі наснилося? Ти весь мокрий!

— Не пам’ятаю, — збрехав він.

— Знаєш, у тебе гарне волосся. Чорне, густе, як у цигана. Або італійця.

— Ні, — пожартував він, — насправді я негр. Тільки дуже білий. Ти знаєш, як це — бухати «на трьох» по-африканськи? Двоє п’ють, а третім закусюють!

Женя розсміялася. Він підвівся, глянув на пляшку віскі, залишилося не так уже багато, не більше третини.

— Жека, — сказав Рад, — я кохаю тебе.

Сонце зайшло, й стало зовсім холодно.

Коли вони підійшли до машини, вона попросила його уважно подивитися на Скелі. Він подивився, але нічого, як не намагався, ні в променях, ні в тінях, ні в каменях не побачив.

— Розумієш, — сказала вона, — Скелі розмовляють з нами. Але не кожен здатен їх чути. Скелі — вони як люди: одні говорять, інші їх не чують. От дивися, бачиш ліворуч — там мордочка корови, он ріжки стирчать, а поруч, поруч, бачиш, там крокодильчик! А он — профіль зайця!

Він не бачив ні корівки, ні крокодильчика з ріжками, ні, тим більше, профілю зайця. Він бачив її груди третього з плюсом розміру й був дуже збуджений, він до очманіння хотів цю вагітну жінку. Він кохав її, більше того, він відчував, що хоче прожити з нею дуже, дуже багато років, аж поки не набридне.

Вони домовилися, що завтра він винайме квартиру на добу. До її оселі шлях закрито, а до нього в готель, звісна річ, іти було божевіллям, завтра б про це знала половина міста.

Коли вони вже прощалися, задзвонив телефон, і вона мовчки когось слухала хвилини чотири, сухо сказавши наприкінці «дякую».