Євген Положій - Вежі мовчання

Вони недовго, не вимовляючи ні слова, полежали, міцно зчепивши пальці. Потім вона погладила його живіт, а він її — і вони знову кохалися. Таке з ним відбувалося дійсно давно, йому вистачало тільки подумати про Женю, щоб відчути несамовите збудження. Це було щастя, і це не йшло в жодне порівняння з повіями.

День тягнувся приємно довго. Женя навіть устигла розповісти, що встановлено також особистість і першого небіжчика, знайденого на Хіросімі. З’ясувалося, що це процвітаючий бізнесмен Сергій Іваненко. Однак підвищений інтерес до нього виникав не через те,

яким чином він заробляв гроші останніми місяцями, а через те, ким він працював рік тому. Виявляється, цей Іваненко служив на пункті митного контролю, що розташовувався на території заводу ім. Кибальчича. Таким чином, двоє ідентичним способом убитих чоловіків були прямо пов’язані із заводом, більше того, з експортом продукції. На тлі прочитаних документів від Вені Островського це виглядало дуже сумно й недвозначно — хтось явно замітав сліди. Тепер Родіона цікавило тільки одне — Ольга Єфремова, помічниця Букреєва, перебуватиме в лікарні у комі довго і щасливо чи помре, не приходячи до тями, вже найближчими днями, і чи її також підвісять потім у цих моторошних вежах на розтерзання воронам? Два трупи — це забагато навіть для такого великого заводу, як цей, навіть для тих грошей, які можна заробити з такої контрабанди. І дуже дивні, зухвалі вбивства, на які неможливо не звернути уваги. І чому — саме так? Парси? Лев говорив: Таджикистан, Індія, Іран. Вантаж подвійного призначення. Збагачення урану. Іран? Неможливо. Хіба?! Цікаво, яка подальша доля того насоса? Де, врешті-решт, його затримали? Безліч питань роїлися в його голові, але копію про порушення кримінальної справи й лист Червоного Дона прем’єр-міністрові він Жені все ж таки вирішив не показувати. Навіщо даремно хвилювати вагітну жінку?

— О, у тебе хрестик! — здивувалася вона. — На мотузочці! Ти віриш у Бога?

Він похитав головою.

— Ні, звичайно.

— А навіщо носиш?

— Так, від прабабці залишився. Вона мене в дитинстві таємно хрестила, навіть батьки не знали. От і ношу на згадку про неї. Навіть не замислювався чому. Усі носять, і я ношу.

— Дивно якось, — сказала Женя. — «Усі носять, і я ношу», хрестик носиш, а в Бога не віриш. Все, як в усіх: кажемо одне, а робимо інше?

— Напевно. — Рад не знав, що говорити далі, він сказав усю правду, додати йому було нічого. — Розкажи краще про себе, — попросив він. — Я про тебе нічого не знаю.

— А що ти хочеш знати?

— Все!

— Все одразу не вийде. Я потрошку, добре?

— Добре.

— Мені двадцять п’ять років. Я заміжня. Я вагітна. — Рад посміхнувся. Він вже потроху звикався з цим фактом. — У школі вчилася добре, але за поведінку ставили самі двійки. Відразу після школи пішла від батьків. Спочатку винаймала квартиру з подругою, потім мешкала сама, потім з другом. Працювала в газеті й одночасно навчалася в інституті, закінчила факультет іноземних мов… Хіпувала, двічі була в Індії, у Гоа, жила в комунах (тут у Рада перед очима пройшла ціла низка уявних чоловіків, які оптом і вроздріб злягалися з Женею), загалом, багато подорожувала. Потім вийшла заміж, але прізвище залишила своє. Зараз працюю в тій же газеті, пишу статті для читачів, за що одержую гроші. Спеціалізуюся на журналістських розслідуваннях. Для себе пишу казки, за що одержую по шиї від головного редактора.

— А чому так рано пішла від батьків?

— Важка історія. Це — мертве покоління, чуже. Я їх ненавиджу. Мені здається, ми повинні спалити не тільки їхні тіла, але й пам’ять про них. Вони заважають жити, заважають будувати нам нову країну. Вони егоїстичні й жорстокі. Вони втручаються у життя дітей і немов намагаються прожити ще одне життя. Вони старіють, а їм не хочеться! Вони вже пожили, у них є досвід, вони вже знають, що й до чого, але не залишилося часу, щоб виправляти помилки. І той, хто щодня перед їхніми очима — їхня дитина, — адже вона тільки їхній витвір, адже вона тільки завдяки їм існує, хіба вона цього не розуміє? Вона — їхня власність! І тому така велика спокуса хоча б не набагато часу, хоча б на трішечки — взяти життя власної дитини в борг. Щоб вона думала, як ти, щоб вона робила, як ти. І тоді — це майже вже й ти! Тому й пішла — бо не хочу давати своє життя у борг будь-кому.

— Цікава теорія.

— Це практика. Кажу ж тобі, я їх ненавиджу. Хоча й розумію, що це неправильно, але нічого не можу з цим зробити. Дуже добре пам’ятаю, як батько, коли мені виповнилося три роки, взяв мене на демонстрацію. Було холодно, і я просилася в туалет, але він говорив, щоб я терпіла, а сам базікав із друзями про футбол. Я, звичайна річ, обмочилася, і тоді він зняв із мене мокрі труси й при всіх відшмагав по обличчю. Дуже боляче й соромно! А матір, коли я поскаржилася вдома, дала мені ляпаса. Мені виповнилося лише три роки… А що відбувалося потім! Раде, я їх ненавиджу, правда! Давай не говоритимемо про це. Будь ласка.