Євген Положій - Вежі мовчання

Вони заговорили про завод і про Женину статтю. Рад похвалився, що все залагодив, на що Женя відповіла, що ніколи й не сумнівалася в комерційній хватці головного редактора. Він запитав про Марійку, онучку Червоного Дона, принцесу з Вежі, і з подивом довідався, що не все так просто. Виявляється, Марійчині батьки загинули два роки тому: вийшли на яхті у відкрите море й потрапили в шторм. Їхні тіла так і не знайшли, хоча Червоний Дон особисто літав вертольотом на пошуки. Кажуть, із їхньою смертю не все чисто. Це був єдиний син Червоного Дона, дуже пізня дитина, єдиний спадкоємець його імперії, а Марійка залишилась єдиною онучкою. От він і береже її як зіницю ока. Адже можливо все: викрадення, шантаж, сам розумієш… Тим більше зараз.

— А ти знаєш, що вона живе у Вежі?

— Де?

— У вежі заводоуправління, під самим шпилем. Він тримає її там і нікуди не випускає!

— Це на нього схоже. Він — Дон, йому можна все. — Женя стисла губи. — Вона що, нікуди не ходить, ні з ким не спілкується?

— Здається, що ні. Сидить там, як принцеса в ув’язненні.

Він спробував її поцілувати, але Женя відповіла лише м’яким дотиком й, немов застерігаючи від зайвих рухів, приклала палець до губ.

— Перш ніж ми перейдемо до наступного етапу, я повинна тобі повідомити дві дуже важливі речі, — посміхнулася вона. — Першу ти знаєш — я заміжня, і це не проблема. Друга — я вагітна, одинадцять тижнів. І це проблема.

Або йому здалося, або в небі дійсно промайнула блискавка.

Невідомо чому, але він заплакав. Сльози самі котилися по щоках, і він, витираючи їх, дивувався — він не плакав з першого класу, коли зірвався і пролетів метрів двадцять униз по бетонних східцях підвалу. Але й тоді сльози котилися не через біль, їх немов видряпували з очей цементні крихти й пил. А зараз йому стало нестерпно боляче. Цей біль змішався з гіркотою втрати батька (ще кілька днів тому він стояв біля труни під перехресним вогнем докорів-поглядів родичів і сусідів, але не зронив ані сльозинки) — і тепер він вихлюпнувся, виплеснувся назовні.

— Ти плачеш? Не плач!

— Я не плачу!

— Ти плачеш! Чому? Хіба я вмерла?

Як їй це пояснити? Як їй пояснити те, чого він ще сам не зрозумів — і не факт, що коли-небудь зрозуміє? Як їй пояснити, що сльози котяться самі по собі, без його безпосередньої участі? Як у неї запитати, де вона вешталася раніше? Як їй дорікнути тим, що вона заміжня, тим, дідько! — що в неї народиться дитина? Хіба зможе вона йому розповісти, чому так завжди буває,

чому замість дощу, замість шуму дощу — тільки вода, що капає вночі з крана? Де вона вешталася всі ці роки, де вештався він?! Чому вони не разом — дотепер?!

Замість цього він задав дуже правильне, можливо, єдине правильне для цієї миті запитання.

— А хто в тебе чоловік?

— Людина. Достатньо забезпечений бізнесмен. Йому сорок років. Звати Дмитром. Зараз його немає, він у відрядженні у Пітері.

— Давно ти заміжня?

— Рік. Раде, якщо ти хочеш сексу, то він буде, — вона подивилася йому просто в очі, і він знову відвів погляд.

— А як же чоловік?

— Я його не кохаю. Я вийшла заміж тому, що мені набридло говорити «ні». От і сказала «так». Він гарна людина, дуже, але я його не кохаю. Просто думала — стерпиться — злюбиться.

— І?

— Стерпілося, але не злюбилося.

— А як же дитина?

— Вагітність — це моя послідовна безвідповідальність. Дитина — це добре. Саме вона й допомогла мені зрозуміти, що я не кохаю. Хоч як це сумно. А тут дуже вчасно з’явився ти…

— Я з’явився?

— Так, судячи з усього…

— А хіба вагітним можна займатися сексом?

— На певних термінах — так. Але не на каменях біля озера, — вона засміялася, і він довго дивився на її губи, дивуючись і собі, і їй.

Рад сьорбнув віскі з горла і закурив, намагаючись не диміти у бік Євгенії. Потім вона сіла на спальний мішок, а він ліг поруч, поклав їй голову на коліна й накрився пледом. Тепло й безвітряно. Він побачив людей у вагоні, які поспішають на вихід, почув стукіт коліс. Напевно, він засинав…

…Дружина зателефонувала рівно о четвертій. Він рефлексивно подивився на праву руку, але «роллекса» на ній не побачив. Дивно. Хоча ні, все правильно, звідки йому було тоді узятися? Проте він знав, що зараз рівно четверта година дня. Він знесилено сів на магазинні східці, не звертаючи уваги на людей, які штовхалися великими пакетами і твердими коробками з-під взуття, і розгублено слухав, як вона плаче в слухавку мобільного телефону.

Це трапилося вже вдруге. Він шкодував, що зараз не може бути поруч, і навіть не міг уявити, що коїлося в її душі — для нього самого світ раптом набув іншого звучання, наче хтось вимкнув усі високі й середні частоти.