Галина Пагутяк - Потрапити в сад

Вітька став теж спокійнішим. Ще трохи, і на нас ніхто не подивиться із зневагою, як на волоцюг. Рок, як говорить Віктор, це суть XX століття, бо в ньому поєднується все: і незавершеність світу, і пересиченість ним, і вічні пошуки спільників.

Марія:

Десь на самому дні заховалась моя самотність. Скоро вона щезне зовсім. І тоді зникну я. Це нічого не змінить: я розчинюся в цьому світі, бо перестала себе йому протиставляти. Він, як і я, прямує до свого кінця. Спочатку щезнуть звірі, птахи, рослини, тоді люди і все ними створене, потворне і гарне.

Коли мене вже перестануть мучити? Коли ніхто не перешкоджатиме моєму зникненню? Життя прожите, криниця вичерпана, дерево виросло, плід дозрів і впав, листя зів’яло. Це — осінь, котра мріє про зимовий сон.

Тиша, прозорість, жовтий і червоний кольори, сивий дим від спаленого листя, мереживо павутиння у найнесподіваніших місцях: на гілляці, у волоссі, між власних пальців...

Увечері, коли стемніє і спалахнуть штучні світла, ми будемо виступати. А поки ще день, і я блукаю прозорим містом, у якому до цього не була і, певно, більше не буду, проходжу повз маленькі будиночки, безлисті хризантеми, горобців на розпорпаних грядках і котів, що блукають між опалих яблук...

Розриваю павутинки на брамі церкви зі срібним дахом, вузькими вікнами і білими як сніг стінами. Двері відчинені, й на них нема павутинки, а то б довелося розірвати ще одну. Я здичавіла від року і почуваюся грішницею, котра повертається з бісівських ігрищ. І винною, дуже винною, сама не знаю в чому. Може, в тому, що в нашому селі немає церкви.

Тут — як у казці. Переступаєш поріг і не дивуєшся надто яскравим кольорам нових ікон, величезним жоржинам, рушникам, рушникам, рушникам, солодкавому запаху людей, котрі були тут вранці, запалювали свічки, молились...

Я стою на порозі. Священик у чорній рясі виникає між рушників і квітів — невже він хоче прогнати мене?

— Я не вмію, — кажу йому і почуття власної провини загострюється. — Я навіть не вмію молитися так, як потрібно.

— Зараз майже ніхто не молиться.

— Я співаю в рок-групі. Ми приїхали на гастролі.

— Як вас звати?

— Марія.

— Дуже гарне ім’я.

— Так звали матір Ісуса Христа і блудницю з Магдали.

Священик киває. Я почуваюся перед ним недоумкуватою, як то буває, коли розмовляють двоє зовсім чужих людей.

— І я не прийшла до вас сповідатися чи каятися.

Священик посміхається.

— Мій син збирається на ваш концерт. Сюди так рідко приїжджають артисти. І люди звикли ходити до церкви. Молоді також. Правда, мало хто потребує святої сповіді. Краще сповідатися ближньому, ніж священику...

— А богові?

— Нині цього не вміють. Люди зараз ніби язичники: раз бог не дає їм, коли вони просять, значить, він не існує. Бог незбагненний, коли у нього не вірять.

— А коли вірять?

— Коли вірять, то поволі наближаються до його пізнання. Віра — це як любов. Її не. навчишся. А порівняти можна з музикою, котра проникає в душу тільки тоді, коли душа сама готова до цього. Я не чув вашого співу і не знаю, чи можете ви собі це уявити...

— Можу. Але в чому сенс вашої праці?

— Сучасний священик не проклинає, не обіцяє, не повчає. Він лише охороняє той маленький вогник віри, який горить у його храмі. Люди замість віри приносять йому гроші...

— ...Вишиті рушники і квіти...

— І це теж. Вони шукають краси, в якій житиме бог.

— І вас це не принижує?

— Ні. Бачите, Маріє, головне зараз — зберегти храм, дім божий, для тих, хто прийде після нас. Їм буде дуже тяжко, дуже. Вони матимуть слабкий дух і слабке тіло. Потребуватимуть тиші й спокою...

— Вони знайдуть лише декорації. То мистецтво вбило релігію, а не матеріалізм.

— Творіння не вб’є творця...

Серце моє шалено закалатало від страшного здогаду.

— Уб’є.

— Я вас не розумію. Поясніть...

Я ступила до священика, ніби шукаючи захисту. Один крок, другий... В його очах промайнув страх, і цього було досить, щоб земля розступилася переді мною, я впала у темінь і прокинулась...

...По підвіконні розчиненого вікна лікарняної палати ходив голуб і підбирав крихти хліба.

У травні Артур сидів у поїзді, який мав завезти його до Марії. Батьки дівчини передали йому листа, схожого на телеграму: «Приїжджай. Ти мені дуже потрібний. Марія». І адреса — гуцульське село.

Якщо Петро ще довго вагався б, то Артур узяв відпустку на тиждень, купив квиток і телеграфував, що буде. Він мав з’єднати розірвану нитку між Петром і Марією. Кому це потрібно? Напевно, йому. Самотність штовхала Артура на ризик. Він зустрівся з Васею (повне ім’я — Варфоломій), і той сказав: «їдь». Останнім часом вони заприятелювали.