Галина Пагутяк - Потрапити в сад

— Петро?

— Угу, — відказав Артур.

— Я — Костя. Марія тебе чекає.

— Де? — обернувся Артур.

— Не тут. У селі. То що, поїхали?

— Пива б випити... У горлі дере...

Вони відшукали кіоск із заспаною продавщицею, але пива там, звісно, не було. Тільки скам’яніле печиво і цукерки.

— На автостанції вип’ємо, — втішив його Костя.

Маленьке містечко, схоже на рідний Петрів райцентр, тільки звідусіль оточене горами. Мабуть, приїжджим здається, що звідси не вирвешся.

— То ще не все, — сказав Костя. Коли вони поїдуть у гори, понад проваллями у далеке верховинське село, звідти вже й не захочеться нікуди виїжджати. Вони відчули це на собі.

«Що там робите?» — «Готуємося до виступів, звісно. Ми записані до обласної філармонії». — «Я пригадую, — сказав Артур, — був на вашому концерті». — «Ну і як?» — «Спершу не кожному подобається». — «Ми вже звикли до того». — «Та ні... ансамбль...» — «Група», — поправив Костя. «Так, група справді своєрідна, ще й дивна назва — «Перші люди». Це що, Адам і Єва?» — «Ні. Ти чув про шумерів? Перша цивілізація. Серед пісків, боліт, безлісся. А вони у цій вбогості творили справжнє мистецтво. Та були знищені чужими племенами. Їхні розорені поселення засипало пісками, й на кілька тисячоліть зникла навіть пам’ять про них. Коли відкопали шумерські міста, то знайшли небаченої краси золоті прикраси, нетлінні кольори, глиняні таблички». — «І тому — «Перші люди»?» — «У нас є така пісня. І взагалі набридло це питання. Шумери несли в собі одвічні людські риси, духовність. То була колиска світу. А якби вони жили в раю, то не було б ніякого прогресу». — «Ясно». — «Пора їхати до Марії. Завтра будуть Вітька і Сергій». — «У Марії відпустка?» — «Так, щось подібне. Вона трохи хвора і не може зараз співати. А ми тим часом пишемо, компонуємо. Гроші ще є. Ти повинен зрозуміти, що нам кінець, коли Марії не буде з нами. Ми вже стільки років разом». — «її хвороба серйозна?»

Костя тільки стенув плечима.

— Що було далі? — перепитала Марія. — Отак і жила. Може, це тобі неприємно, але я тоді розчарувалася. Ти зламався. Ти ніби хотів мене втягнути в той буденний світ, якого я не приймала. Сірість, ніякого просвітку. Ти якось збляк, почав відходити все далі й далі. А я тим часом зрозуміла, що невелике щастя — сім’я, влаштований побут, свята вкупі. Можна й не мати цього. Я стала байдужа до всього, крім музики. Віктор давно казав: «Рано чи пізно, але ти будеш з нами». Я звільнилася від усіх комплексів і повірила, що ми чогось досягнемо і переможемо час, який робить нас щасливими і нещасливими, самотніми і несамотніми. Головне — зберегти в собі те, що дала нам природа, не розмінюватися на дрібниці. Ти не можеш собі уявити, що робиться в артистичному світі! Естраду де тільки не лають, але ніхто не докопується до суті. Ні в кого нема бажання писати чи виконувати кращу музику. Пишуть для розваг, для безтурботної публіки, тільки не для мистецтва. Забули одну пісню — хіба важко написати десять? Живемо так, ніби до нас не було ні Баха, ні Стравінського, ні Едіт Піаф. Це, звісно, банальні слова, але у нашого часу якісь занижені вимоги. Керуємося принципом — є ще й за нас поганіші! Озираємося назад, власне, повземо, як раки, задом наперед. Марні зусилля, марний піт. Не зогледишся, як тебе затягне в болото... Костик іде, чого йому треба?

— Скільки можна сидіти? Ще наговоритесь... А я писав, писав і раптом зголоднів. А де воно, їстівне, лежить, не знаю...

Марія підхопилася з пенька:

— Іду вже. Я вас покличу.

— Вона схудла ще більше, — зітхнув Костик. — А гастролі через два місяці. Хай їм чорт, отим гастролям. Що вона тобі наговорила?

— Так... — ухильно відповів Артур. — А що?

— Добре, що ти приїхав. Я уже і так і сяк, а все виходить по-дурному. Найліпше з нею ладнає Сергій, але тепер вона, здається, нас прожене. Може, воно й краще. Ти з іншого світу, але погодься, треба якогось іспитового терміну, аби ми взнали, що ти за один.

— У мене відпустка лише на тиждень. Так що іспитовий термін доведеться скоротити до мінімуму, якщо він взагалі потрібен...

— Будеш тут стільки, скільки треба. Захоче Марія — завтра ж пошуруєш додому, а ні — будеш сидіти.

— Цікаво б дізнатися чому?

— Наб’ємо пику, тоді знатимеш!

— Дивак, — лінькувато примружився Артур, котрого розморило від сонця і пахощів весни. — Тоді я в Марії спитаю...

— Спробуй тільки! — просичав Костя. — Не подивлюся, що ти молодший науковий співробітник. Марію нічим не можна хвилювати. З часом про все дізнаєшся. А зараз подбай про те, щоб чарівна усмішка не сходила з твого інтелігентного личка!