Галина Пагутяк - Потрапити в сад

Раптом серед тиші почувся завзятий писк і на трибуну виліз худий заклопотаний щур. Він обнюхався й пискнув знову. З-за лаштунків повагом випливло все його сімейство на чолі з дружиною. Щурів привабив, напевно, запах свічок. Артур зацікавився, як на це подивиться Голова без тіла, але вона уважно вивчала якісь приписи вищих інстанцій. Всі завмерли. Нечуване нахабство цих тварюк, які чхали на всесильних магів, паралізувало весь зал. Столик зі свічками був досить високий, і щур-тато хвильку розмірковував. Потім стрибнув, змахнувши огидним хвостом, але не втримався на полірованій поверхні. Тоді молоді щури кинулися на штурм стола. Свічки падали. Ці пройди вміли гасити вогонь краще за пожежників. Половина залу потонула в темряві, але ніхто з магів не поворухнув і пальцем. Щури жерли свічки, наче сто років голодували. Смутна істота стояла неподалік зі шваброю в руках і теж чекала на вказівки. То було досить цікаве видовище, але коли з іншого кутка виповзла ще одна сім’я щурів, маги почали непокоїтись. Чувся стурбований шепіт: «Кота б сюди! Та й не одного...» Не пропонували ні лазера, ні атомної бомби, ні блискавичної отрути, тільки кота, що мав стати рятівником. Проте цієї весняної ночі кожен порядний кіт виспівував серенади на дахах будинків і зовсім не цікавився щурами з конференц-залу.

Нарешті Голова без тіла щось шепнула секретареві зборів. Той задріботів у зал і підійшов по черзі до бороданя, його сусідів і ще до п’яти магів. Те, що він наказав їм зробити, було, мабуть, не вельми приємне, бо чорнобородий скривився, як середа на п’ятницю, й забігав по рядах очима з німим обуренням: «А чому саме я?»

Голова без тіла нетерпляче кашлянула. Почулося приглушене нявчання — і восьмеро різномастих котів припали до сидінь, нервово сіпаючи хвостами. Секретар ляснув у долоні, а коли й це не допомогло, поскидав котів з сидінь. Ті мляво попленталися до бою. Чотири в один куток, чотири в другий. Почалось якесь страхіття: гамір, писк, кровожерний нявкіт. Остання свічка погасла, настала темрява. Здавалося, по підлозі шастають цілі зграї розлючених щурів. Майже всі маги позалізали з ногами на сидіння.

Та ось спалахнув вогничок, несміливий, але такий бажаний. Це сіра смутна істота тримала в руках щойно запалену свічку, піднявши її догори, наче в якомусь молитовному екстазі. Усі погляди були звернені до простої білої свічки за вісімнадцять копійок, загасити яку міг би й подих дитини. Дитини... Кожен з нас був дитиною лише раз в житті. Дитячу душу не зміг би імітувати ніхто, надто вже міцно вона зрослася з тілом.

Потім, після грандіозної битви, було запалено багато свічок, але запам’яталась ота, перша, що кидала відблиск на лице найпослідущої істоти на цьому зібранні. Вона поставила свічку перед Головою без тіла, а сама зникла у темряві, щоб з’явитися знову — з відром, совком і мітлою. Загризені щури втрапили у відро разом з іншим сміттям, а коти, добряче пошарпані, збилися в гурт і залементували, вимагаючи повернення до статусу приматів, що й було зроблено. Магам надали першу медичну допомогу. Бородань трохи накульгував і мав на носі подряпину, котру відразу заліпили клаптиком пластиру. Разом з іншими переможцями щурів він вихилив чарку горілки. На всіх них було шкода дивитись. Артура нудило від самої думки, що і його могли перетворити у кота.

Якщо серед людей він почував себе вищою істотою, то тут, на вченій раді, міг зазнати найвигадливіших принижень. «Наступного разу, — подумав Артур, — прорветься каналізація, і магам накажуть жерти лайно».

Вдома він записав у зошиті: «Мовчи, Артуре, і не смій дивуватись. Люди вільніші за нас, хоч і недосконалі. Чим досконаліша істота, тим вона більше підкоряється». Це було на четвертому році його двійництва.

Бородань відтепер буде нагадувати йому кота. Цікаво, у кого б найкраще було перетворити самого Артура? Він уявив себе чомусь лисом, тією загадковою твариною, котра вміла бути людиною, як оповідали давні китайці.

...Золотавий полиск лисячої шерсті проганяв нічний морок раніше, ніж ледаче старе сонце. Лис біг повз річку, повз пташок, які спали в гніздах, повз легкий вітерець, повз квіти, повз усе гарне. І сам він був гарний, як світанок улітку...

Артура тривожило зараз ось що. Йому здавалось, ніби він поступово м’якне, наче віск, стає якимсь безвольним, боязким, одне слово, піддається впливові отого безхребетного і затурканого Канавченка. От хоча б той факт, що він покірно згодився вчора не поїхати в Крим, де весна в розпалі. Це відрядження у нього вихопили перед самим носом, а він промовчав.