Галина Пагутяк - Потрапити в сад

Хай не дивується читач цій Артуровій схемі: серед його колег панує справжня оргія іронії, скептицизму та вільнодумства. Гра вища за науку у тому значенні, яке їй надає людське суспільство. Імітація — це гра з принуки, побудованої на компромісі з Творцем. У людей вона зветься мистецтвом Ars longa, vita brevis. [2] Мистецтво довговічне, життя коротке (лат.). Митців неможливо імітувати, тобто врятувати від загибелі. Вони самі маги.

...Десь через місяць юного Максиміліана кинула його коханка, графиня де Ренсі, й він валявся на ліжку в передчутті смерті, хоч кожен знає, що від кохання не вмирають.

— Гастоне, — сказав він слузі, котрий чистив камзол, не виходячи з опочивальні, їдальні і вітальні, що були в одній кімнаті. — Не марнуй час! Твоєму панові вже недовго носити цю одіж...

І обернувся лицем до стіни.

Однак Максиміліан мав рацію. Через тиждень він отруївся несвіжою рибою, і лікар, котрого викликали, скрушно похитав головою:

— Пізно! Медицина тут безсила.

Гастон ридав у кутку.

— З вас луїдор, — звернувся до нього лікар.

— За що?! — обурився Гастон.

— За візит, — стенув плечима той. — Якщо бажаєте, за окрему платню можу пустити кров.

— Не треба... — прошепотів умираючий. — Гастоне, дай вже йому луїдор. Яке блаженство — покинути цей гидкий світ...

— Викличте священика, голубе, — зітхнув лікар.

Коли той здирця з Гастоном вибралися з кімнати, Максиміліан заплющив очі і раптом відчув, що хтось стоїть біля нього. Але слух і зір почали згасати. Останнім спалахом його свідомості став квітучий сад з неприродно рожевими квітами і аж надто блакитним небом...

За годину священик, хлопчик-служка, Гастон і хазяйка з’явилися коло постелі вмираючого й застали його за оглядом власного гардеробу.

— Чорт забирай! — лайнувся Максиміліан, не помічаючи вражених поглядів. — Чому моя сорочка мокра?

— Я витирав нею сльози, мій пане...

— Дурень! Ти хотів сказати: шмарклі!

Сорочка з мереживом полетіла в куток.

Хазяйка, вражена несподіваним зціленням, гарячково забурмотіла молитву і щезла, щоб рознести цю новину найближчим сусідам. Священик із служкою вперто чекали гонорару, і Максиміліан змушений був знову розв’язати гаманець, щоб їх позбутися.

— Чого ти знову ревеш, осле? — мимохідь глянув на Гастона.

— З радості, мій пане. Я весь час молився за ваше одужання. Мабуть, бог почув мене...

— Свята простота, — скривився Максиміліан. — На, випий за моє здоров’я, підлабузнику, а заразом і за моє нове життя! Викличеш візника десь за годину...

Спровадивши слугу, Артур — Максиміліан перелічив гроші.

— Негусто! — мовив сам до себе і всівся за стіл писати листа батькові у глибоку провінцію.

— Я грубо поводився, — бурмотів він. — Штучно. Але й культури великої показувати не слід, доки я ще не вчився в тутешньому університеті. Ет, ліпше вже бути слугою, ніж графом. Менше клопоту. Ну що ж, вперед, Артуре.

...За земним часом я пробув у Франції десь років п’ятдесят. Вчився, а після смерті батька перебравсь у занехаяний до краю родовий замок, невдовзі одружився, сплодив четверо опецькуватих дітлахів: трьох синів і дочку. Діждався онуків і смерті, залишивши після себе книжку «Сад людський і господній», яка згодом стала моєю дипломною роботою, а на землі її видали, викинувши добру третину, де я не вельми лагідно повівся з духовенством. Преподобний кюре містечкової церкви був моїм колегою по засланню — таким самим студентом і двійником. Мабуть, нас поселили майже поряд, щоб ми шпигували один за одним. Наші гарячі дискусії були моєю єдиною втіхою у безпросвітному провінційному скнінні. А я ж міг би жити у Парижі, котрий полюбив за роки студій... Втім, сперечатись з вищими нерозумно.

Той чоловік, що стрів мене біля «Комеді Франсез», опікувався мною і ще трьома студентами, котрих послали в Іспанію. Він пильнував за кожним нашим кроком, через його донос мене ледь не відкликали з практики з усіма відповідними малоприємними наслідками. Це коли я настільки добре увійшов у свою роль, що, знудьгувавшись до відчаю, вирішив покінчити життя самогубством. Мені виповнилось якраз сорок років за земним часом. Сидів у своєму похмурому замку, а надворі були дощ, осінь, бездоріжжя. Кюре прихворів і не бажав нікого приймати. Я вже гадав, що він лаштується дати драла.

Я схильний був думати, що принцип виживання — універсальний принцип світобудови, дію якого спостерігаємо навіть серед неживих речей: завжди від пожеж згоряли дерев’яні халупи бідняків, а кам’яні палаци знаті лишались неушкоджені. Зрештою, не майнова прірва між людьми мене обходила. Принцип виживання, себто вдосконалення, поширювався і на нас, вищих істот. Кожне узагальнення небезпечне, бо накладає пута на свободу духу. Кожна система перетворює її послідовників у рабів. Хіба ж над імітацією теж не стояла система?