Галина Пагутяк - Потрапити в сад

Від виступів обговорювачів відгонило цвіллю, однак не обійшлося без пристрастей (вдаваних, звичайно). Підтоптаний чолов’яга з піною на губах доводив, що падіння метеоритів сприятливо впливає на клієнтуру чорної магії і слід негайно створити комісію, яка почне забезпечувати цими небесними тілами Землю. За що й був нищівно висміяний своїм же колегою Яковом Павловичем Приходьком, котрий науково довів, що набагато рентабельніше виводити з ладу штучні супутники і шпурляти їх туди, звідки вони прилетіли.

Тут втрутився гість, представник планети Сенс-Бом:

— Падіння супутників компрометує цивілізацію Сенс-Бом. Кожен землянин-школяр марить літаючими тарілками і біжить дзвонити в міліцію, побачивши в небі щось підозріле. Порушується принцип нашого співробітництва — інкогніто.

Гість нічим зовні не відрізняється від присутніх, хіба що кулькою-передавачем у вусі, яка своїм настирливим дзижчанням нагадувала сусідам про комарів, особливо ненажерливих цієї літньої ночі.

Голова без тіла заспокоїла шановного гостя і сказала не без лукавства:

— Гадаю, ядерна війна всім нам на руку? Безробіття ні в кого не викличе обурення?

— А вона буде? — з надією спитав юнак — з тих, що прийшли сюди повчитись блискучому мистецтву імітації. [1] Про імітацію буде далі.

У залі захихикали.

— Гм... — скривилась Голова. — Схочемо — буде, а схочемо — ні.

Вона раптом свиснула, і з рота вислизнув маленький удавчик у жовту клітинку, котрий швидко почав рости, перетворившись спочатку в великого удава, а потім у щось на зразок Змія Горинича, тільки з однією головою, зате з такою великою пащею, якої виявилось цілком достатньо, щоб проковтнути молодого спеціаліста.

За хвилю змій виплюнув отого цікавого хлопця — в розкішному шкіряному піджаку японського виробництва, білих штанях і з букетом червоних троянд у руці. Поки той ошелешено роздивлявся себе, змій приємним голосом з польською шепелявістю заспівав популярну пісню «Миллион алых роз», яку підхопив весь зал. Закінчивши співати, змій проковтнув хлопця ще раз і виплюнув тепер уже в футболці з написом «Динамо», що від прання сягала аж до колін, і в джинсах з наліпкою «Ну, постривай!».

— Юначе, — батьківським тоном сказала Голова, — думайте лише про втіхи у цьому вашому, сподіваюсь, не останньому житті. Кінчай, Гориничу.

І змій, повернувши хлопчину до його первісного вигляду, зменшився і зник у роті свого господаря.

А ми покинемо засідання вченої ради, щоб з’ясувати, що таке імітація і для чого влаштовуються подібні збориська. Бо у залі був присутній і нічний гість Петра Канавченка.

Уривок з однойменної книги Алоїзія-Рене-Степана: «Немає сумніву, що людська істота в усьому прагне наслідувати нас, небожителів, і були часи, коли це божевілля охоплювало цілі народи, які вважали себе вінцем творіння, забуваючи, що являють собою лише невдалий експеримент Творця. Уже тоді відчувалося засилля білої магії, котра штовхала людські громади до нескінченних воєн за місце під сонцем, виділяла одних, щоб принизити інших. Людина від безсилля вигадувала собі спрощені й зрозумілі відбитки світу, чим скористалися наші колеги, підсунувши їй власні моделі, тобто імітації. Ця легковажна забава увійшла в людський побут, вірування, призвела до фанатизму. А будь-який фанатизм — смішний. Замість того щоб витворити еліту, в якій не було б місця слабким і хворобливим, людство плекає напівживих плаксивих істот. Саме ці створіння чомусь імітують людські почуття, ідеї, їм належить мистецтво. От і виникає подвійний компроміс. Людський рід невблаганно прийде до виродження, якщо не прийме наших імітацій.

Від альтернатив добра і зла, справедливості й злочинності, кохання і розпусти, миру і війни потрібно відмовитись, оскільки самі ці поняття від довгого вжитку втратили свою вартість. Або наповнити їх новим змістом.

Усвідомлюючи абсурдність світу, люди шукатимуть розради в сильній особистості, котра стане для них еталоном поведінки. Світ, який ми допоможемо їм створи-

ти, буде світом рівних і вільних, здатних протистояти Творцеві...»

Перш ніж приступити до розповіді про втілення Артура, згадаймо історію першого судового процесу господа над бунтівними ангелами. Дуже гарно вона описана Анатолем Франсом у романі «Повстання ангелів». Як це часто буває, у тій веремії постраждали майже всі. Після суду Творець не ризикнув залишити повстанське кодло на щойно створеній ним землі, щоб воно не рознесло її в друзки, нашпигувавши атомними боєприпасами. Він заслав їх на периферію, а сам з найлояльнішими щодо режиму Творця, або, як зараз кажуть, політично благонадійними, ангелами зайнявся створенням Адама і Єви. Як воно було далі, ви знаєте незгірше за мене.