Галина Пагутяк - Потрапити в сад

Провінційна атмосфера несприятлива для гострих мечів, але цілком придатна для уважних студій над чужими і власними помилками. Творець у дечому прорахувався, створивши людей, котрі ще й потім засумнівалися в його існуванні. І коли він надав довгожданну амністію, колишні злочинці вже мали план дій...

...Переддипломну практику Артур проходив у Франції XVIII століття у шкурі, так би мовити, світського жевжика графа Максиміліана. Він отримав відрядження, нацупив на голову білу кучеряву перуку, причепив шпагу і полетів. Кишеню йому відтягував гаманець з золотими монетами, корисність яких він мав оцінити згодом.

Практикант жваво перетнув міжзоряний простір, до біса захаращений різним мотлохом, і приземлився неподалік від Лувру, перед театром «Комеді Франсез», між першою і другою діями комедії Мольєра «Мізантроп». Від невдалого зіткнення з паризькою бруківкою постраждали його модельні туфлі із срібними пряжками, і Артур лайнувся рідною французькою мовою:

— !

Сіявся дощик, невидимий у темряві. В такі осінні вечори на вулицях усіх столиць Європи найкраще вдаються вбивства, грабунки та гвалтування.

— З приїздом, мосьє! — гречно вклонився Артурові чоловік у чорному вбранні, що досі стояв за колоною і, соромливо ховаючись чи то від дощу, чи від настирливих візників екіпажів, допалював «Біломорканал». — Де це ви загаялись?

Чоловік чхнув і тицьнув під ніс практикантові годинник, певна річ, не XVIII століття:

— На одну хвилину 48 секунд!

— Я посковзнувся, — сказав Артур і для переконливості вказав на власні ноги в панчохах, обляпаних грязюкою.

— Ну-ну! — муркнув чоловік і, притулившись до стіни, злився з нею, попередньо шпурнувши недопалок в темряву.

Артур глибоко зітхнув, але не вилаявся, щоб не втрачати дорогоцінного часу.

«Боюсь, що людину завжди чекає одне з двох: вона або злочинна, або смішна», — писав Анатоль Франс.

Артур підіймається розкішними сходами у фойє. Ах, вибачте, ці сходи побудували лише наприкінці вісімнадцятого століття!

Бідний Мольєр! Яке діло Максиміліану до діалогу Альцеста і Селімени, цієї моторошної любовної гри, якщо він поглинутий спогляданням кінчика туфельки однієї з дам (до речі, чомусь не звертаючи уваги на її щедро виставлені груди). «Що за смак!» — знизав плечима Артур, одначе, глянувши на публіку, котра поводилася приблизно так само, трохи заспокоївся. Але жодного натяку на особистість! Ніякого тобі передчуття смерті! Тупа самовдоволена пика.

Та що вдієш? Довелося втілюватися в цього молодика, від якого тхне домашнім пирогом з гусячої печінки і котрий припхався в Париж розтринькувати батькові грошики. Будемо завойовувати серця дам. Тільки, боже збав, не втручатися в історію. Ти, Артуре, лише мізерна блоха на камзолі французької монархії: стрибай, бався в політику, але не більше. Терпи сморід поту, валяйся в брудній постелі з трактирною служницею, пий паскудне вино, наплоди купу дітей, які будуть схожі не на тебе, а на графа Максиміліана, нарешті — вмирай серед надмірно запопадливих спадкоємців з очима голодних псів.

Альцест:?

Селімена: !

Дарма, все це пролетить як одна мить. Дурненький Максиміліане, тобі ніколи не прийде в голову така скажена думка, що невдовзі ти розпрощаєшся з душею, навіть не помітивши цього. І вона не відлетить до господа бога і не втрапить до раю, хоч би ти зараз думав про завтрашню утреню, а не про даму, затягнену в корсет. Навіщо вона тобі здалася? Їй же тридцять, а тобі лише двадцять один. Вона вже забула, скільки мала коханців. Все ж мені доведеться вволити твоє передсмертне бажання, щоб ти не поліз до повії, як це було вчора. Я не допущу, щоб твоє тіло зазнало фатальних перетворень, а гарний бургундський ніс провалився. Франції потрібні діти із здоровою кров’ю, котрих можна було б назвати цвітом нації.

Ну ж бо, вперед, Артуре, і ще раз пригадай, чому тебе навчили, і пожалкуй за тим, чого не вдалося увібгати в голову!

Вперед, шановний читачу! Дякуй, що тобі не набридатимуть детальними розповідями з життя Артура — Максиміліана. Важливо лише те, яким наш герой побачив вісімнадцяте століття.

...Вісімнадцяте століття — це початок сучасності, причина багатьох нещасть і помилок, яких і досі не можуть позбутися. Дволике XVIII століття розірвало людину навпіл якраз тоді, коли вона замислилась: що робити з бідною душею, коли немає ні бога, ні чорта? Ділові люди знайшли втіху в бізнесі, а майбутні романтики на самоті леліяли безсмертну душу вкупі з розумом. Певна річ, кожен сів у власну колісницю, тож абсолютна монархія не змогла вгнатися за двома зайцями...