Андрій Курков - Бікфордів світ

Укоротивши сорочку, жінка попросила Василя прикласти її до себе й зробила надрізи на рукавах, позначаючи, на скільки вони мають бути вкорочені. Потім звичними рухами вона відрізала зайве у рукавів і попросила Харитонова приміряти.

Сорочка виявилась саме якраз і дуже теплою. Він із вдячністю подивився на жінку – першу жінку, що потурбувалася про нього. Захотів поцілувати її, простягнув руки, пригорнув до себе. І вона обняла його. Так, обнявшись, стояли вони довго, поки не втомилися ноги. Стояли й мовчали, боячись сказати щось невлад. Потім знову всілися за стіл, дивлячись одне на одного вже іншими очима.

Євдокія дістала із сумки ще одну таку сорочку й почала її вкорочувати, раз у раз підводячи теплий погляд на Харитонова.

– Щось дивні вони якісь! – сказав він, кивнувши на сорочку в руках у жінки.

– Гамівки, – Євдокія знизала плечима. – Наша продукція.

– Гамівки?! – не зрозумівши, перепитав Василь.

– Ну, як їх там за ярликом звати – гамівні сорочки загального користування, – пояснила вона. – У нас же тут найбільша трикотажна фабрика гамівних сорочок. Майже все населення там працює. А збираються ще нові цехи побудувати, кажуть, не вистачає ж бо продукції. Більше в братні країни відправлятимемо тоді.

– Чи ти ба! – здивувався Харитонов і окинув поглядом сорочку, в яку тепер був одягнений. – А нічого, тепла!

– Звичайно, тепла! – всміхнулась Євдокія, закінчуючи вкорочувати другу сорочку. – А ця мені на майбутнє буде.

– А навіщо їх так багато? – раптом запитав Харитонов, замислившись.

– А звідкіль я знаю?! – нахилила голову Євдокія. – План щороку збільшують, значить, носять їх люди. Ну давай уже спати лягати, а то мені завтра в першу йти, – додала вона рішуче.

Харитонов підвівся. Зняв сорочку, скинув гімнастерку та чоботи й сором'язливо глянув на хазяйку.

Євдокія, що залишилася вже в нічній сорочці, що ледве доходила до колін, розстилала ліжко.

– Ну що стоїш?! – окликнула вона Харитонова. – Роздягайся та лягай! Тобі ж бо на роботу не йти?

І вимкнула світло. У темряві мандрівець хутко роздягся, ліг і відчув рядом жар жіночого тіла. Спочатку взяв якийсь острах, але, швидко впоравшись із ним, він пригорнувся до жінки і відчув тут же на собі її сильні обійми. Ця ніч була солодкою та жаркою, і боліли його губи, що не звикли до довгих поцілунків.

Пробудження затяглося. Коли Харитонов нарешті підвівся, Євдокії вже не було вдома. На столі стояла загорнута у ватянку, щоб не остигла, каструля з вареною картоплею. На жаль, на той час вона вже остигла.

За вікном падав лапатий сніг. Деякі пушинки чіплялися до вікна, тут же танули і збігали вниз прозорими крапельками.

За вікном була зима, і Харитонов, випадково помітивши її, не міг відірвати від снігу свій погляд.

А в кімнаті було так само тепло й затишно. Хотілось їсти. Василь пожував холодної картоплі й поставив чайник на чорний закопчений примус.

Із чашкою чаю повернувся в кімнату й відчув себе хазяїном цієї квартири, й наповнилося серце гордістю незрозумілої властивості. Сів він на неприбране ліжко, поставив чашку на підвіконня і з почуттям власної переваги подивився на сніг, який літає по вулиці. Дивився, мовби не заздрив йому, вимушеному поневірятися за бажанням вітру, мовби порівнював його короткий шлях до землі зі своїм, довгим, і порівнянням цим залишався задоволений.

Час ішов, але залишався він для Харитонова непомітним і мовчазним. І він пошукав його присутність у цій квартирі, однак ні цокання не почув, ні ходиків на стіні не побачив.

Незабаром повернулася з роботи Євдокія. Зняла з голови хустку і, стоячи в дверях, струсила з неї сніг. Рум'яні щоки її блищали, вона радісно всміхалася Харитонову. Знявши валянки, підійшла до нього, обійняла й поцілувала гаряче, мовби зустрілися вони після довгої розлуки.

– Здрастуй, чоловіче! – прошепотіла вона.

Харитонов пригорнув її до себе.

«А чому не чоловік?! – подумав він, відчуваючи гаряче дихання Євдокії. – Чим не чоловік?! Дім є, їжа є. Треба тільки буде роботу знайти й жити тут. Чим тут не життя? Трохи краще того, що зустрічалося йому в дорозі. І вона, Дуся, – хороша, ласкава. Перша жінка, що потурбувалася про нього після його матері.

Зі своєї сумки Євдокія витягала цього дня три гамівки й укладала їх у дерев'яний ящик під ліжком.

– Навіщо так багато? – запитав Харитонов.

– На майбутнє, – по-хазяйськи відповіла вона. – Як ці зносимо, тоді нові будуть.

На обід був суп із картоплі з цибулею.