Андрій Курков - Бікфордів світ

– Тільки за перила не берися! Гнилі, – кинула вона мандрівцеві, що піднімався слідом.

Зайшли до кімнатки з низькою стелею, обклеєної замість шпалер газетами.

– Сідай на кушетку! – розпорядилася хазяйка.

Харитонов утупився їй у вічі, всідаючись. Була вона гарної статури, сильна, світловолоса, з добрим усмішливим обличчям.

– Чого прикипів?! – Вона показала в усмішці білі зуби. – Подобаюся, чи що?

Харитонов не відповів.

– Ти собі поки що відпочинь, а я приготую що-небудь! – сказала вона і вийшла.

Із-за дверей донісся шум води, дзвін посуду, і стало Харитонову на душі так мирно та спокійно, що заплющив очі він і запав у сон, і побачив свій будинок у далекому Каргополі, й батька, що повернувся з риболовлі, з озера Лачі, з в'язкою лящів у руці, і матір, яка галасує через те, що з батьківської риби капає на щойно вимиту підлогу. І себе маленького побачив теж, що біжить по березі озера й махає рукою колісному пароплаву «Нікітін», на якому він з дитинства мріяв плавати. Невже дитинство так і залишиться найщасливішою частиною його життя?

– Ну, прокидайся, чумний! – крикнула весело, входячи в кімнату з каструлею в руках, Євдокія.

Вона поставила паруючу каструлю на цеглину, що лежала посеред столу, і побігла назад за тарілками та виделками.

Харитонов сів до столу.

У вікно постукав дощ, і його шум почав заколисувати мандрівця.

Євдокія розставила тарілки, нарізала хліба. Сіла навпроти гостя.

– Тебе-то хоч як звати? – запитала вона знову.

– Васько, Харитонов.

– Васько, – повторила хазяйка його ім'я і прислухалася, немов перевіряючи, як воно звучить. – Бери картопельки, хліба. Мені скоро на роботу. Я сьогодні в другу.

– Дусю, – Харитонов підвів очі на хазяйку, – а як місто називається?

Жінка підозріло глянула на Василя.

– Цього не можна! – суворо сказала вона. – Ми підписувалися, що назву міста нікому говорити не будемо. Воно ж стратегічне і на випадок війни військове значення має. А шпигунів нині знаєш скільки? Тільки і говорять щодня: то там упіймали, то тут упіймали. Я ж не знаю: може, і ти шпигун!

Харитонов хотів матюкнутись, але стримався.

– Ну не можна, – вона винувато зітхнула. – Розумієш…

Гість мовчки колупав картоплю. Була вона сухою і без масла, а тому в горлянку лізла важко.

– Я зараз води принесу, запивати, – помітивши труднощі гостя, залепетала хазяйка й вибігла з-за столу.

– Ну, а тепер поспи, відпочинь! – сказала вона після іди. – Я на роботу зараз, повернуся до ночі. Якщо хочеш – вийди на вулицю, а якщо перевірка дисципліни – кажи, що ти з першої зміни. Ну, бувай!

Усміхнувшись на прощання своєю милою усмішкою, вона вискочила з кімнати, залишивши Харитонова наодинці зі своїми сплутаними в клубок думками.

Він знову сів на кушетку. Насилу стягнув чоботи. Розмотав задерев'янілі онучі й зрозумів, що доведеться їх викидати, інакше від їхнього запаху може очманіти вся вулиця. Ноги теж були чорними від бруду. Босоніж він вийшов на кухню, відшукав відро з водою і тазик. Налив у таз води й опустив туди ноги – нехай бруд відкисне.

Дощ на вулиці закінчився, і в маленьку кухоньку, де ледве поміщався вузький стіл і ящик для картоплі, крізь вікно проник слабенький промінь осіннього сонця. Харитонов йому дуже зрадів і навіть підсунувся до нього ближче, щоб промінь потрапив просто в тазик.

Раптом скрипнули двері, що вели в кімнату. Мандрівець повернув голову і зустрівся з давно знайомим поглядом двох крихітних очей-ґудзичків. Із дверного отвору на нього дивився щур, той самий.

– Ну йди, йди сюди! – покликав Харитонов його й опустив руку до підлоги, наче тримав у пальцях якусь приманку.

Щур повів вусами і зробив дві короткі перебіжки, після чого зупинився, дивлячись на мандрівця вже з іншого боку.

Харитонов дістав із ящика картоплю, розрізав її ножем, який лежав на столику, і кинув шматочок звірятку.

Щур неспішно підібрався до картоплі й з'їв її.

Мандрівець відрізав іще шматочок і кинув уже ближче.

Щур спокійно перейшов на нове місце і теж з'їв.

Третій шматочок Харитонов поклав на долоню і простягнув, нахилившись у бік звірятка.

Щур уважно подивився мандрівцеві у вічі, після цього підбіг до долоні й, знявши передніми лапками з неї шматочок картоплі, тут же його з'їв.

Харитонов зрадів тому, що щур його не боїться і, можливо, вважає своїм другом.

Ще півгодини він годував звірка з долоні, поки той не наситився і не зник за дверима.

Відчуття самотності знову пройшло у Харитонова, розум просвітлів, і він зрозумів, що йому треба робити. А робити треба було ось що: все-таки довідатися про назву міста, знайти карту й визначити, де розташоване місто, щоб знати, в якому напрямі йти далі. Так! І ще необхідно точно визначити місяць і рік. А потім знову в дорогу, спочатку в Москву, де він віддасть твори композитора з Музлага і там же, напевно, дізнається, куди йти далі. Там він зможе і вирішити остаточно, підпалювати цей шнур чи ні. Не все ж життя Харитонову тягнути його!