На лобі виступив піт. Круговерть думок зупинила його, і він повільним поглядом обвів дерева, що оточували його.
І далеко в міжрядді він побачив маленьку постать людини, що йшла. Але не було ні сил, ні бажання бігти до неї, кричати, махати руками й радіти зустрічі.
Харитонов стояв і дивився, як побачена ним людина неспішно йшла в його напрямі, йшла спокійною діловитою ходою, мовби й не бачила його, Харитонова, або ж бачила, але не вважала за потрібне радіти цьому чи дивуватися.
Чоловік зупинився за два кроки від мандрівця. Був одягнений у синю форму НКВС із одірваними петлицями та ґудзиками. Зняв лопату з плеча і встромив її в землю між собою й Харитоновим. Потім сказав: «Добридень!»
– Здрастуйте, – загальмовано відповів Харитонов.
Незнайомець зупинив погляд на шнурі, що тягнувся за мандрівцем.
– Зв'язківець? – запитав він.
– Ні, підривник, – відповів Харитонов.
– А куди йдеш?
– У Москву.
Незнайомець іще раз кивнув, висмикнув лопату і зібрався було піти.
– Заждіть, – зупинив його Харитонов.
– Навіщо? – запитав той.
– Скажіть, де я зараз?
Незнайомець посміхнувся.
– У саду.
– А де тут люди? Радгосп чи що? – плутано запитував Харитонов.
– Ні, тут просто сад, – доброзичливо відповів незнайомець. – А людей немає. Були, але вже немає.
– А ви хто?
– Садівник.
– Один садівник на такий величезний сад?!
– Так, – підтвердив незнайомець. – Він же не плодоносить.
– Хворий?
– Ні. Просто не плодоносить. Тут раніше розстрільне поле було. Сюди ворогів народу звозили на ліквідацію. І, звичайно, про останнє бажання перед смертю запитували. А я охоронцем був, от я їх і навчив. Кажу, бажання має бути незвичайним, тоді дозволять його виконати. Кажу, попросіть дозволити вам перед смертю фруктове деревце посадити. Це ж не останню цигарку викурити або газету перед смертю прочитати. От вони мені тут сад і саджали. Конвойних я знав, так вони мені в ешелонах із ворогами й саджанці привозили. Отже тут кожне дерево руками видатного ворога народу посаджене. Цвітуть красиво, дихати важко – від запаху п'янієш, а от плодів немає. Нісенітниця якась…
– А село яке-небудь тут є? – з відчаєм запитав Харитонов.
– Навіщо село? Місто є. Недалеко. Отак прямо і ступай. Якраз сад до міста і виходить.
Харитонов подякував і пішов у вказаному напрямі.
– Зачекай! – зупинив його крик садівника.
Мандрівець обернувся.
– Ти запам'ятай! Якщо засудять, попроси деревце посадити! Не забудь!
Харитонов кивнув і пішов далі.
Позаду залишилася табличка: «Посадка 1951 року», а попереду з лінією горизонту зливалися рівні ряди садових дерев.
Довгий шлях машини в цілковитій темряві, та ще й по неглибокій воді, змусив Горича взагалі засумніватися в будь-яких фізичних законах минулого довоєнного часу. Про те, що машина котиться під ухил, він уже не думав. Чи могла вода рівно вкривати схил будь-якого, нехай навіть невисокого пагорба, при цьому не прагнучи стекти куди-небудь у низину, щоб заповнити виїмки чи просочитись углиб? Навіть уявити таке могла тільки людина, що благодушно ставиться до містики, але Горич був із іншої породи людей. Він до гудіння в голові шукав наукову та при цьому легко з'ясовну причину будь-яких явищ, із якими його зіштовхувало життя. На жаль, тут, у цьому постійному мороці, що вже самою своєю присутністю порушував не лише вічні закони Всесвіту, але й що суперечило Біблії, немов не розділив Господь у день третій світ на день і ніч, думати про логіку було марним заняттям.
Шоферові життя давалося простіше, хоча той і кляв його регулярно, ганьблячи і минуле, і сьогодення, і часом впадаючи у слізливий відчай. А зараз він мугикав якусь мелодію, налаштовуючи свій організм на сон, під час якого легше було перечікувати життя.
Несподівано дрібний стук привернув увагу обох, і, ввімкнувши кабінний «світляк», вони побачили на лобовому склі краплі дощу.
Шофер навіть підвівся, нахилившись до скла.
– Дощ! – тільки і зміг вимовити він здивовано.
– Господи… – видихнув Горич і сам підняв важіль ручного гальма.
Машина зупинилась, і тепер ясніше зазвучав густий барабанний дріб крапель, що розбризкувались, ударяючись об метал і скло. Мешканці кабіни, заціпенівши, слухали цю гіпнотичну музику життя, що прорвалася так несподівано в їхній світ. У душах запанувало свято спокою, нікуди не хотілося поспішати, їхати. Мовби дісталися вони вже того місця, де ось-ось засвітить сонце і під його променями виникнуть барви, від яких вони вже давно відвикли, і, звичайно, спочатку зіниці звузяться й заболять примружені очі, перед якими відкриється багатоколірна палітра. І буде вся картина життя як би «не у фокусі», якщо говорити мовою фотографа, але через деякий час зіниці, звикнувши до яскравого світла, трохи розширяться й кольорові плями нечітких контурів розділяться на дерева, трави, небо й сині плями та лінії озер і річок.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу