Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

– Вибачте, а я можу поговорити з Артемом Гавриловичем?

– Завтра він буде. Сьогодні відсипається після доби. Хочете, можна поговорити з Андрієм Павловичем, якщо він не на операції. Подивитися?

– Ні, спасибі.

Я дала сестрі грошей і сказала, що повернуся завтра. Потім подумала, що можу постаратися і знайти Лесю. На телефонній станції до мене поставилися з розумінням і навіть пару разів сплеснули руками – жіноче населення країни, незважаючи на свою шкідливість, обожнює подібні історії. Та і я намагалася бути душкою-простушкою, а не такою затиснутою й зарозумілою, як зазвичай буває, коли ти виставляєш величезний рахунок світові й водночас ховаєшся від нього, як від кредиторів. У мене вийшло, і я навіть отримала від такої себе задоволення. Після заповнення формулярів і написання заяви у мене в руках опинилася роздруківка номерів, на які (і з яких, були й такі) дзвонили з таксофону, який мене цікавив. Лесю я знайшла на диво швидко, уперше у житті скориставшись піратським диском «Телефонна база Києва», купленим колись чоловіком на книжковій Петрівці.

Знайшла я її о 23:32. Й одразу впізнала з голосу.

– Лесю, це Тамара. Ви мене пам’ятаєте?

– Так! Ви його знайшли? Ні, не так. Він знайшов вас? Ви просто чесно скажіть, я місця собі не знаходжу! Він мовчить, удома його немає, і я подумала, що ви, напевно, не випадково й не випадкова і що ви мені тоді подзвонили для того, аби сказати, що він мене кинув. Ну, а потім мене пожаліли.

І я почала одночасно заперечувати, пояснювати й заспокоювати. І почула:

– Йой, я нічого не можу зрозуміти. А можна я до вас приїду? У мене є горобинівка. Смачна така, густа. Після неї пісні складати хочеться. Сумні.

І я, та, у котрої в квартирі не були навіть близькі приятельки й колеги, спокійно назвала свою адресу, код на дверях під’їзду і поверх.

Ми просиділи й проговорили всю ніч. Ніч довжиною у два наші життя, коли, відкритий, мов космос, падаєш разом із зірками, злітаєш разом із ракетами. І плакали, і сміялися, випили спочатку горобинівку, яку вона принесла, потім віскі, що слухняно чекав мого чоловіка, а дочекався Лесю. «Так у житті буває, дідусю», – постгоробинно сказала я пляшці, витягаючи її з бару. Випили чай, каву, з’їли принесені Лесею груші та знайдену в мене коробку цукерок, більше їжі, як виявилося, не було. І склали пісню. Шкода, що ми її не записали, бо вранці пам’ятали різні перші рядки і більше нічого. У мене пісня починалася: «Життя в цілому зле, товариші, але…» А в Лесі: «Дива бувають білі, як Бог». Як на мене, це дві різні пісні, хоча може бути й одна.

А потім ми поїхали до лікарні. І Любомир її впізнав. І навіть видихнув за три заходи: «Ле-ссі-а». Боязко та якось неправильно. І зачудувався, і ми зачудувалися, як матері, що почули «Ма-ам-ам», інтуїтивно зрозумівши, що тебе вперше назвали мамою. І їй не потрібно було нічого йому казати, щоб викликати позитивні емоції, досить було взяти за руку, і його «ялинка» запалилася. Очі припинили гуляти стелею, у них повернувся зміст, колір і життя. А я плакала, як стара діва під час перегляду сентиментального фільму, де невродливій і не дуже молодій жінці пощастило знайти своє трепетне кохання.

– Тамаро, а ви знаєте, що значить ваше ім’я? – почула я голос архангела Гавриїла.

– Знаю. Смоківниця. А вам це навіщо, Артеме Гавриловичу?

– А я складаю календар ангельських імен, знаєте. Жартую. Не мені це потрібно, а їм. Побачите, захочуть назвати вашим ім’ям свою дочку. Два сентиментальні бевзня. Могли б Ангеліною, але ж ви у нас не безіменний янгол.

Леська подзвонила 31 грудня рано-вранці.

– Тамаро-примаро, а ти як плануєш Новий рік зустрічати?

– Прекрасне запитання для сьомої ранку. Добре, що я тиждень на нього відповідаю, встигла підготуватися. Спати буду.

– А приїдь краще до нас!

– До вас – це до лікарні?

– Ну, так. Любка ще не виписали. Тільки не кидайся в мене своїми «ні», «нізащо», – ми так раді будемо тебе бачити! Не хочеш радіти сама – зроби так, щоб раділи інші.

І я подумала: а чому ні? Завжди можна знайти тисячі «ні». І тисячі «так». У нас повно їх у голові, як конфетті у кишенях масовика-витівника. Сьогодні я витягла «так». Микиту чоловік відвіз у Фінляндію. «Тільки там живе правильний Дід Мороз!»

Найбільше їх насмішив мій сніговик. Він робиться просто, аж дивно, як наші діти вчать нас нового або добре забутого старого, від чого ти відразливо тремтів на шкільних уроках домознавства. Беремо нежирний домашній сир, додаємо туди вершкове масло, дроблені фісташки, здрібнений кріп, сіль, усе ретельно перемішуємо, ліпимо три кульки, а з них уже навіть бовдур зліпить сніговика. Циліндр – чорна оливка. Запашний перець-горошок – очі, шматочок перцю чилі – рот, і звичний ніс із морквини. Можна робити й солодкий варіант, додаючи цукрову пудру й кокосову стружку.