Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Понад рік тому Аліну кинув чоловік. Вона залишилася одна з чотирнадцятилітньою донькою. Мати-одиначка. Усіх матерів, що живуть у шлюбі, вона вважала непереконливими матерями. Усіх незаміжніх і бездітних – непереконливими одинаками. Мірилом справжності була тільки вона. Колектив у нас переважно жіночий, тому кожна з нас на певному етапі заслуговувала на статус повіреної в сімейні справи Аліни.

Ми знали, що вони з колишнім чоловіком практично тезки – його кличуть Аліком. Він – страшна людина. Потріпав усе, що міг: нерви Аліни, почуття їхньої дочки, фінанси Аліниного батька. До всього він ставився недбало, як до власних джинсів, в одній і тій самій парі яких бігав на презентації, порався в гаражі й валявся на свіжому простирадлі подружнього ліжка.

Алік по-свинськи ставиться до Аліни й до дочки. Не хоче бачити малу, змушує її страждати. «А, між іншим, я народила від нього, хоча були інші варіанти, безліч!» – повторювала Аліна. Якщо існує чиста ненависть, це була саме вона. Нічим не замутнена.

– Думайте, коли йдете заміж. Думайте, коли зближаєтеся з кимось. Двічі думайте, коли зберетеся вагітніти. Не вмикайте почуття, вони тут тільки заважають, це один із важливих бізнес-проектів. У вас має бути ввімкнута тільки голова, щоб ніяке серце не відсмоктувало енергію. Не повторюйте моїх помилок, – менторським тоном говорила Аліна.

Аліка ми ніколи не бачили, утім, як і дочку Аліни. «Не слід приносити на роботу родичів». Ми знали, що Аліна скептично ставиться до фотографій рідних на наших робочих столах, тому світлин не ставили, дехто зберігав пару знімків у надрах своїх комп’ютерів…

Телефон на секунду прикинувся цикадою, я побачила СМСку від Льошки, він запитував, чи побачимося ми сьогодні, а якщо ні, коли йому підійти завтра. Льошка був надзвичайно делікатним. Ми якось відразу зблизилися, а потім пробували віддалятися один від одного, щоб зблизитися ще більше. Напевно, я кохала по-справжньому.

Я написала, що сьогодні в нас офісне свято, а потім мені потрібно вирушити за однією адресою, передати листівку, тож краще зустрітися вже у святі. (Це були наші кодові слова. «Ми зустрічаємося у святі», – сказав Льошка, коли ми познайомилися на якійсь різдвяній вечірці, куди мене занесли чорти в особі моєї подруги Катюші.) Льошка відповів смайликом.

В офісі святкування йшло своєю чергою, мені дуже хотілося піти (ще більше мені кортіло звільнитися), проте Аліна такого не вибачала. За столом панували натужні жарти, компліменти, що здавалися пихатими тропічними квітами, тости. Аліна в червоній сукні мала чудовий вигляд. Співробітниці намагалися виглядати одночасно й ошатно, і скромно. Про це ніколи не говорилося, але ми знали, що в нашім офісі діє правило нареченої на весіллі: ніхто не може бути більш привабливим, ніж вона. Водночас ми мали виглядати святково, символізувати радість і єднання.

Іноді мені ставало дуже смутно й огидно витрачати на це своє життя. На банальності й умовності, пристосуванство. Але скандали я не любила ще більше. Катюша називала мене типовою конформісткою, на відміну від мене, вона завжди виділялася в будь-якому колективі, і не відзначити її було неможливо. Колюча акація помітна навіть серед не менш колючих троянд.

Нарешті Аліна, випустивши черги жартів про невдячних чоловіків, які з кожним роком свого дорослішання втрачають не тільки волосся й потенцію, а й совість, сказала, що всі можуть розходитися по домівках, а їй ще потрібно посидіти, подумати, попрацювати. Усі були навчені й не раз провчені, тому ніхто не повівся на її люб’язність, однак народ заметушився. Почали збирати зі столу, хтось вмикав комп’ютери, лаштуючись думати разом з Аліною. Я тихесенько збиралася, нібито за компанію з брудним посудом. У непомітності однозначно є свої переваги.

Поштова скринька листівкової адреси нагадала мені прірву. Вона виявився відкритою й здавалася темною, глибокою й навіть небезпечною. Моя рука, що намацала в сумці листівку, заспокійливо погладила її. Як нерозумно. Я подивилася на годинник, була 21:00, ще не дуже пізно. Тому я вирішила піднятися й подзвонити.

Я трохи розгубилася, коли двері відчинилися і я побачила дівчинку-підлітка.

– Ви продаєте косметику? – якось незрозуміло радісно запитала вона.

Я не знала, що відповісти, стояла й крутила в руках досить об’ємисту сумку.

– Не соромтеся, проходьте! Мені дуже нудно, зараз ми все розглянемо! У мене є гроші! – дівчинка запросила мене ввійти.