Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Здається, під плащ я нічого не вдягла. Кожний мій крок, широкий і стрімкий (я не звикла повільно прогулюватися), аж до самого паху оголював ногу в тонких панчохах.

Чомусь подумалося про те, як він буде називати своє нове кохання, пристрасть, дружину? Мене він називав Тамарикс. Причому нарік так до того, як довідався моє ім’я – Тамара. Він побачив мене, схилену над книжкою, у старому ботанічному саду, тонку й зеленооку, з кучерявим попелястим волоссям, відтіненим рожевим заходом, і вимовив:

У мене в руках був томик Єсеніна. У мене в руках, у нього в голові. Він сказав, що я страшенно нагадала йому тамарикс [7] Рослина, поширена переважно в пустелях і степах. , його мама вирощувала ці кущі на дачі, називала їх ніжними й сентиментальними драконами. Його мама – художниця, коли їй набридла моя натура, а мені набридло захоплюватися її роботами, вона втратила до мене інтерес. Дракони теж перестають бути казковими, якщо ти впускаєш їх у свій побут. Так, щось трохи більше за кішку чи собаку…

Телефонний дзвінок був не різким і не голосним, здавалося, що він линув із відкритого вікна на першому поверсі. Але була зима, і будинок, довгий, непримітний і похмурий, був віддалений, між ним і мною – широкий палісадник, тому я повернула голову й зрозуміла, що дзвонить міський таксофон. Це було, як у кіно, в японському фільмі жахів, американській містиці або французькій мелодрамі. Я ніколи не чула, щоб ці телефони дзвонили, тому підскочила й зняла слухавку.

– Алло, – видихнула я.

– Так. Ви це не він, зрозуміло, – почула втомлений дівочий голос. Такий втомлений, що хотілося потримати його в долонях-човниках, погойдати.

– Ні. Не він. А повинен був дзвонити він?

– Так. Любомир. А я тримала себе за коліна, сильно тримала, щоб не підійти, якось страшно було, розумієте?

– Розумію.

– Я так боялася, що він не подзвонить. А він подзвонив… І мені ще страшніше стало через те, що він подзвонив. Я якась дурна. Ви… ви його там не бачите? Він невисокий такий, у джинсовому костюмі й кедах.

Я покрутила головою. До рибного магазину, що містився в будинку навпроти, заходила бабуся з малям, більше нікого не було, навіть машини відпирхувалися на сніжно-брудну суміш досить тихо.

– Ні.

– Я так і знала. От, думала, зараз заспокоюся, наберу його, а він ще біля автомата. А тут ви… Мене Леся кличуть, а вас?

– Тамара. Дуже приємно.

– Приємно, напевно. Вибачте за оце моє «напевно». Я завжди якось гублюся, тому що починаю думати: формальність це чи ні, чи щось більше, розумієте? Усе не те говорю. Потім думала, що встигну добігти, я недалеко живу, але якось розгубилася. Наче всі речі від мене повтікали і сховалися.

– Нічого. Думаю, що він вам передзвонить.

Вона розплакалася й поклала слухавку. Я провела рукою по обличчю, на мить здалося, що потрапила під невеликий дощ. Обличчя було сухим і ніби не моїм, я доторкнулася до носа. Родимка була на місці. Я це я.

Я повернулася, щоб іти далі, і раптом за кущами, голими та наїжаченими, побачила Любомира. Він лежав на землі у своєму джинсовому костюмі й камуфляжних кедах. Очі його були заплющені, у руках гілки кущів, начебто він із ними боровся. Хоча я розуміла, що просто хотів утриматися. Я підскочила, присіла навпочіпки, доторкнулася рукою до його носа, відчула слабке тепло. Спиртним від нього не несло.

– Зараз, зараз, тихо, тихо. Не хвилюйся, усе буде добре.

Сил хвилюватися в нього не було, шуміти він теж зі зрозумілих причин не збирався. Найімовірніше, він мене й не чув, це я заспокоювала себе. Щоб не розлементуватися й не втекти. Чергова на телефоні «швидкої допомоги» відгукнулася блискавично. Я продиктувала адресу, і за якийсь час під’їхала бригада. Поки ми чекали, я поклала його голову собі на коліна і змокла, як видра, навіть усередині організму була відсутня сухість, – вода, темна і тривожна, наповнювала мене й розгойдувала. Періодично мене нудило. Пройшов чоловік, два хлопці в шапочках по самісінькі брови, жінка похилого віку з рудим лисим собакою. З іншого такого собаки було зроблено її шапку. Ми з Любомиром їх не зацікавили, таке враження, що вони нас не бачили, ніби ми випали до паралельної реальності, що від сучасного життя відокремлювали оці кущі. Тільки собака повернув до нас свою лису мордочку й підморгнув мені. Напевно, сніг, що посилювався, потрапив йому в око.