Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Інга і Юрій. Юрій та Інга. Таке ж гарне, як у нього, волосся. Гарні зуби. Ямочка на підборідді. Поганий зір. Виразний рот. Тонке почуття гумору. Відмінні пам’ять і голос, вони разом наспівували якісь пісеньки. Схожі лінії долі на долонях, Марина не пам’ятала, щоб він брав Інгу за руку, однак він констатував цей факт із властивою йому легкістю, посміюючись.

Інга була схожа на оперну діву Ганну Нетребко: якесь дивне поєднання м’якості, жіночності й твердості, наполегливості. Марина сказала їй про це, на що Інга повела опадистими плечима, м’яко усміхнулася й твердо сказала, що це дурниця. Марина зовсім не була схожа на Інгу, скоріше повна її протилежність.

Коли Марина зрозуміла, що Юрій розпалюється, дивлячись на Інгу, вона не могла дати тій спокій, сиділа в засідці, як хижачка, і чекала, коли можна буде накинутися. Інга ж безтурботно паслася, мов козуля на узліссі, зрідка піднімаючи підборіддя з Юриною ямочкою.

На свій величезний подив, Марина виявила, що Юрій об’єкту власної пристрасті нецікавий. Інзі подобалося з ним сміятися, щоправда, їй узагалі подобалося сміятися. Вони дійсно були в чомусь схожі, а це завжди зближує людей, хай там що говорять про єдність протилежностей. Але її полум’я було рівним і безтурботним. Натомість він вулканізував.

Марині саме заспокоїтися б, якби вона не так добре знала свого чоловіка. Юра був азартний і наполегливий, він зупинявся тільки тоді, коли йому ставало страшно. Зараз йому страшно не було. Тому Марина залишила тигрячу шкіру в кущах і вирушила пастися поруч з Інгою на підлісся.

З того часу жінки майже увесь час проводили разом, попивали мартіні, обмінювалися думками про відпустку, богів і відпочивальників, розповідями про життя й чоловіків, про синів. Інга мала двох синів, уже досить дорослих. Вона була двічі розлучена, ішла від чоловіків сама.

– Але як ти змогла, як не побоялася? – щоразу запитувала Марина.

– Боялася? Мені навіть на думку не спадало боятися. Було нестерпно далі жити от так, одним деревом, тому ми із синами пускали коріння в іншій землі, іноді – поруч, інколи проростали далі. Але завжди проростали, і я не почувалася засохлою гілкою. І мені здається, що саме це головне. Ніколи не почуватися засохлою гілкою. Я чогось не розумію, чому ти цим так цікавишся, ти що, хочеш піти, але боїшся?

Марина ніколи для себе так прямо питання не ставила. Так, вона боїться. Вона взагалі боягузка. І їй не соромно, це жіночно, так вважають її бабуся, мама й сестра. Жінка повинна здаватися маленькою дівчинкою, беззахисно простягати ледь вологу перелякану долоньку, щоб чоловікові хотілося вести її вперед або назад, ну, куди вже він сам планує рухатися.

– Знаєш, іноді я хочу піти. Тому що не розумію, чому він буває таким жахливим, хоча може бути таким гарним. І я б’юся, б’юся: ну чому все саме так? Гризу нігті, гризу собі мозок, а зрозуміти не можу. Він легко вчиться, хапає все з лету. Але чому він ніколи не вчиться того, чого я хочу його навчити?

– Напевно, тому, що він звик почуватися авторитарним учителем. А авторитарному вчителеві, звичайно, ні до чого прислухатися до учнів, вони самі ловлять кожне його слово. Ти щаслива?

Марина замислилася. Так, мабуть, вона була щаслива.

– Ти любиш його?

Так, Марина його любила.

– Заспокойся. Отже, усе добре, – Інга витягнулася на лежаку. – Любов – це не замилування, це те, що дозволяє нам або не зауважувати, або терпіти недоліки іншої людини. І не намагатися її змінити. І знати-цінувати всі її точки.

– Точки? – перепитала Марина.

– Так. Коли знаєш людину – знаєш її точки. Гарні й погані.

– Які?

– Різні. Марнославство. Совість. Страх. Довірливість. Смішливість. Ледарство…

Літак набирав висоту, Марина дрімала на плечі чоловіка. Інга затрималася в дьюті-фрі, купувала подарунки друзям, тому прийшла мало не останньою на реєстрацію і сиділа десь далеко. Напевно, для когось головне – не почуватися засохлою гілкою, а комусь важливіше пускати листочки, поки пускається, створювати тінь, поки створюється, бути потрібною дереву в будь-якому вигляді. Бути потрібною. Просто любити. І знати-цінувати точки.

Інга сиділа з подругою на кухні. Та, зіщуливши очі, запитала в неї:

– Колися! Ти закохалася в одруженого? Я побачила новий чоловічий парфум у тебе на трюмо. Відкритий. Щораз, коли ти закохуєшся в жонатика, ти купуєш для себе чоловічу туалетну воду. Познайомилася з невідомим нащадком Онассіса [5] Аристотель Онассіс (1906–1975) – грецький підприємець-судновласник, мільярдер. ?