Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

Коли наше подружжя буде на грані розпаду, я завагітнію. Дитина зблизить нас на якийсь час, але потім знову все буде, як і було.

Я почну гладшати — як ота тітка, про яку вчора говорила медсестра, а чи то позавчора? Не знаю. Я стану міняти дієти, але щодня, щотижня мене добиватиме моя зайва вага, яка зростатиме попри всі мої зусилля. Тоді я візьмуся до чародійних пігулок, аби знімати депресії; народжу ще кількох дітей, зачатих упродовж ночей кохання, що промайнули надто швидко. І казатиму всім, що живу завдяки своїм дітям, хоча насправді це вони живуть на цьому світі завдяки мені.

Всі вважатимуть нас щасливою парою, й ніхто не знатиме, скільки самотності, гіркоти й самозречення ховається за цією видимістю щастя.

А одного дня мій чоловік уперше заведе собі коханку, і я, мабуть, вчиню скандал, як ота тітка, або знову подумаю про самогубство. Але на той час я вже буду надто стара й нерішуча, з двома-трьома дітьми, що потребують моєї опіки, — треба буде спочатку поставити їх на ноги, а вже тоді всього зрікатися. Ні, я не вчиню самогубства — я влаштую сцену й попереджу його, що заберу дітей і піду геть. Як і всі інші чоловіки, мій чоловік злякається; він скаже, що кохає тільки мене і що більше з ним такого не трапиться. Йому й на думку не спаде, що якби я дійсно вирішила піти, я не мала б іншого вибору, як повернутися до батьків і бути з ними до кінця життя, щодня вислуховуючи від матері, що я втратила нагоду бути щасливою, що він, попри свої грішки, був чудовим чоловіком і що моїх дітей травмує ця розлука.

Через два-три роки в нього з’явиться ще одна жінка. Мені це стане відомо — я їх побачу, а чи хтось мені розповість, — але цього разу я вдаватиму, що нічого не знаю. Я вичерпала всю енергію на боротьбу з попередньою коханкою; сил у мене більше немає; краще прийняти життя таким, яким воно є, а не таким, яким воно мені уявлялося. Мати казала правду.

Він і надалі буде дбайливим чоловіком; а я так само працюватиму в бібліотеці, їстиму свої канапки у скверику біля театру, читатиму книжки, ніколи їх не закінчуючи, дивитимуся ті самі телепрограми, що й десять, двадцять, п’ятдесят років тому.

Хіба що я канапки тепер жуватиму з почуттям провини, бо ставатиму чимдалі гладшою; і більше не ходитиму по барах — адже чоловік мій сподівається, що я маю бути вдома й доглядати дітей.

Треба буде дочекатися, коли виростуть діти, щоб день у день думати про самогубство, для здійснення якого вже не вистачатиме відваги. Одного прекрасного дня я дійду висновку, що таким і є наше життя: не варто нічим перейматися; бо нічого у ньому й не змінити. І я змирюся».

Вероніка завершила свій внутрішній монолог і пообіцяла сама собі: живою вона Віллет не залишить. Найкраще все довести до кінця тепер, поки вона ще достатньо хоробра й міцна для того, щоб померти.

Вона заснула й кілька разів прокидалася, помічаючи, що навколо неї зменшується кількість різних апаратів, зате підвищується температура й постійно міняються обличчя медсестер; але завжди хтось біля неї був. Крізь зелену штору до неї долинав чийсь плач, стогін чи голоси, що тихо й рівномірно про щось перешіптувалися. Час від часу звідкись долинав дзвінок, і тоді чути було в коридорі пришвидшені кроки, голоси втрачали свою рівномірну приглушеність, ставали різкі й напружені.

Коли вона чергового разу прийшла до тями, медсестра запитала: «Вас не цікавить стан вашого здоров’я?»

— Я й так знаю, — відповіла Вероніка. — І це не має нічого спільного з моїм тілом; це те, що коїться в душі.

Медсестра хотіла продовжити розмову, але Вероніка вдала, що засинає.

К оли Вероніка знову розплющила очі, то побачила, що її кудись перевезли; тепер вона лежала у величенькій палаті. До руки її ще була під’єднана крапельниця, проте решта голок і дротів уже зникли.

Біля її ліжка стояв високий лікар у білому халаті, що різко контрастував з його фарбованим чорним волоссям та бородою. Поруч молодий асистент записував щось у журналі.

— Як довго я тут? — запитала вона, зауваживши, що говорить із зусиллям, трохи не ковтаючи слова.

— Ви в цій палаті два тижні, після п’яти днів у реанімації, — відповів старший лікар. — Маєте дякувати Богові, що взагалі ще жива.

На обличчі асистента з’явився здивований вираз, немов останнє зауваження не зовсім відповідало фактам. Вероніка відразу помітила цю реакцію і насторожилась. Чи вона тут довше, ніж думала? Чи й далі їй загрожує небезпека? Почала стежити за кожним жестом, кожним рухом цих чоловіків; знала, що немає сенсу про щось питати; вони ніколи не скажуть правди, але вона розумна й здогадається, про що йдеться.