Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

— Марі мені залишила листа, — сказав той, що повідомив їм новину, тримаючи в руках запечатаний конверт. — Вона просила прочитати його вголос, усім нам на прощання.

Найстарший братчик розпечатав конверт і виконав її прохання. Волів би спинитися посередині, але вже було пізно, тож дочитав до кінця.

«Щойно ставши юристом, я прочитала кілька віршів одного англійського поета, і мене надзвичайно вразив один рядок: „Будь джерелом, що б’є через край, а не водоймою, що лиш тримає воду“. Я завжди думала, що поет помилявся. Переливатися через край небезпечно, бо можна затопити ті долини, де живуть рідні нам люди, — вони захлинуться надміром нашої любові й пристрасті. Все своє життя я намагалася бути водоймою, ніколи не виходячи зі своїх внутрішніх берегів.

Пізніше, з невідомої мені досі причини, я почала страждати від приступів паніки. Стала тим, чим так боялася стати: джерелом, що полилося через край, затоплюючи все навкруги. Внаслідок чого опинилась у Віллеті.

Підлікувавшись, знову стала водоймою й зустріла вас. Дякую вам за вашу дружбу, за вашу любов і за всі щасливі хвилини. Ми жили разом, наче риби в акваріумі, задоволені, бо хтось кидав їжу, коли нам хотілося їсти, а ще ми могли, коли нам цього хотілося, розглядати світ за склом.

Але вчора — завдяки музиці й дівчині, яка вже, мабуть, померла, — я довідалася щось дуже важливе: життя всередині точнісінько таке саме, що й життя назовні. Як там, так і тут, люди збираються групами; зводять навколо себе стіни й не дозволяють, аби якась несподіванка порушила спокій їхнього бездарного існування. Вони щось там роблять, що звикли робити, досліджують щось нікому не потрібне, веселяться, бо саме цього від них очікують, а решта усе хай іде під три чорти — їх це анітрохи не турбує. Хіба що переглянуть телевізійні новини — як ми це часто робили, — щоб тільки упевнитись у власному щасті серед світу, що повен всіляких проблем і несправедливостей.

Я хочу лише сказати, що життя „Братства“ нічим не відрізняється від життя, яким живуть майже всі за межами Віллету, намагаючись не вискочити поза скляні стіни акваріуму. Мені довший час воно здавалося вигідним і корисним, але люди міняються, тож я рушаю на пошуки пригод, хоч мені вже шістдесят п’ять і я чудово усвідомлюю всі обмеження свого віку. Я їду в Боснію. Там є люди, яким я потрібна. Хоча вони ще не знають мене, а я їх. Але я певна, що принесу якусь користь, а ризик подорожі вартий більше, ніж тисяча днів безпечного комфорту».

Він закінчив читати листа, і члени «Братства» розійшлися по своїх палатах, переконані, що Марі остаточно збожеволіла.

Е дуард і Вероніка вибрали найдорожчий ресторан у Любляні, замовили найвишуканіші страви й упилися трьома пляшками марочного вина врожаю 1988 року, одного з найкращих у цьому столітті. За вечерею вони жодного разу не згадали ні про Віллет, ні про минуле, ні про майбутнє.

— Мені подобається історія зі змією, — сказав він, наповнюючи її келих у надцятий раз. — Але твоя бабуся була застара, щоб правильно це все витлумачити.

— Прошу з повагою ставитися до моєї бабусі! — загорлала хмільна Вероніка, аж усі в ресторані озирнулися.

— Пропоную тост на честь бабусі цієї дівчини! — вигукнув Едуард, зриваючись на ноги. — Вип’ємо за бабусю цієї божевільної, яка сидить тут переді мною, і яка, безсумнівно, втекла з Віллету!

Відвідувачі ресторану знову зосередилися над їжею, вдаючи, що нічого не сталося.

— Вип’ємо за мою бабусю! — лементувала Вероніка.

До їхнього столика підійшов власник ресторану.

— Прошу вас пристойно поводитися.

На кілька хвилин вони заспокоїлись, а там знов почали галасувати, кидати безглузді репліки і взагалі поводили себе неналежним чином. Власник ще раз підійшов до них, сказав, що вони можуть не платити, але мусять негайно йти звідси.

— Подумай-но тільки, скільки грошей ми заощадимо на цьому неймовірно дорогому вині! — сказав Едуард. — Ходімо звідси, поки цей добродій не змінив думку!

Але той і не збирався її міняти. Він уже вхопився за Веронікин стілець, демонструючи цим люб’язним жестом свій очевидний намір якнайшвидше випровадити її з ресторану.

Вони вийшли на середину невеличкої площі в центрі міста. Вероніка глянула на вікна своєї монастирської кімнатки й відразу витверезіла. Невдовзі вона помре.

— Давай-но ще купимо вина! — запропонував Едуард.

Поблизу був бар. Едуард купив дві пляшки, й вони продовжили пиятику.