Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

Марі навіть не відповіла. Зайшла до кабінету, зібрала всі особисті речі й сказала секретарці, що решту дня проведе вдома.

— Але ж у вас заплановані зустрічі, — запротестувала та.

— Твоя справа не давати розпорядження, а виконувати їх. Роби, як я кажу, й відклади всі зустрічі.

Секретарка здивовано глипнула на неї — вона пропрацювала з цією жінкою майже три роки, і ніколи не чула від неї грубого слова. В неї якісь серйозні проблеми, — можливо, хтось їй сказав, що чоловік зараз удома з коханкою, й вона хоче піймати їх на гарячому.

«Вона хороший юрист і знає, що робить, — подумала дівчина. — Завтра вона, безсумнівно, вибачиться».

Завтра все сталось інакше. Того вечора Марі допізна розмовляла з чоловіком, описуючи все пережите нею. Разом вони прийшли до висновку, що прискорене серцебиття, холодний піт, відчуття дезорієнтації, безсилля, втрата самовладання — все це можна було підсумувати одним словом: страх.

Над тим, звідки він узявся, міркували обоє. Він подумав, що то могла б бути пухлина в мозку, але нічого не сказав. Вона подумала, що це передчуття якоїсь жахливої події, але також нічого не сказала. Спробували дійти до чогось спільного, як мудрі, розважливі, зрілі люди.

— Мабуть, тобі треба обстежитись.

Марі погодилась, але з умовою, що ніхто, навіть діти, про це не довідається.

Наступного дня взяла на роботі місячну відпустку за власний рахунок. Чоловік хотів відвезти її до Австрії, — там багато відомих фахівців із хвороб мозку, проте вона відмовилася виїжджати з дому: приступи ставали дедалі частішими й тривалішими.

Лише прийнявши чималу дозу заспокійливого, Марі з великими труднощами і з допомогою чоловіка добралася до лікарні в Любляні, де в неї взяли всілякі аналізи. Не знайшли нічого незвичного, навіть аневризму — що стало для неї джерелом утіхи на решту життя.

Але приступи паніки не припинялися. Чоловік займався закупом продуктів і приготуванням їжі, а Марі щодня настирливо прибирала в будинку, щоб мати змогу відволіктися. Почала читати всі, які могла роздобути, книжки з психіатрії, але невдовзі відклала їх геть, бо в кожній описаній там хворобі вбачала симптоми власної недуги.

Найгіршим було те, що під час усіх цих приступів, які вже не заставали її зненацька, її незмінно охоплював інтенсивний страх і відчуття розриву з реальністю, аж до цілковитої втрати самовладання. А ще її почало мучити почуття вини перед чоловіком, який поза основною роботою мусив займатися домашнім господарством, не враховуючи хіба що прибирання хати.

Минав час, але поправи не було, тож Марі стала страшенно дратівливою. З найменшої причини вона втрачала терпець і вибухала криком, по чому впадала в істерику.

Коли її місячна відпустка вже закінчувалась, один з її співробітників навідався до них додому. Попередньо він щодня дзвонив, але Марі або не брала слухавки, або казала чоловікові відповісти, що вона зайнята. Того ж дня він просто став під дверима, натискаючи кнопку дзвінка, і стояв, аж поки вона його впустила.

Марі від ранку була спокійна. Приготувала чаю, вони поговорили про різні справи, а тоді колега запитав, коли вона повернеться до праці.

— Ніколи.

Йому згадалась їхня розмова про Сальвадор.

— Ти завжди багато працювала, й тепер маєш право вибирати, чим тобі зайнятися, — спокійно сказав він. — Але, гадаю, в подібних ситуаціях найкращою терапією є робота. Помандруй, подивися трохи світу, поїдь туди, де, на твою думку, принесеш найбільше користі, але пам’ятай, що наші двері завжди для тебе відчинені, хоч коли б ти вернулася.

При цих словах Марі розридалася, що з нею тепер траплялося частенько.

Колега зачекав, поки вона виплачеться. Досвідчений юрист, він нічого не розпитував — адже знав, що має більше шансів отримати відповідь на свою мовчанку, аніж на будь-яке питання.

Так і сталося. Марі все йому розповіла, почавши з того, що відбулося в кінотеатрі, й закінчуючи недавніми істеричними нападками на власного чоловіка, котрий так її підтримував.

— Я збожеволіла, — сказала вона.

— Можливо, — відповів він їй із виглядом знавця, але з непідробною ніжністю в голосі. — В цьому випадку в тебе є дві альтернативи: або лікуватись, або хворіти далі.

— Такі відчуття, як у мене, не виліковуються. Розум у мене працює нормально, але я стурбована, бо ситуація серйозно затяглася. В мене немає жодних класичних симптомів божевілля, як-от неадекватне сприйняття реальності, апатія чи неконтрольована агресія, — лише страх.