Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

Кілька місяців вона майже нічого не їла, лише пригадувала кожну мить, проведену з ним, знову й знову перебираючи в пам’яті хвилини втіхи й тілесної насолоди та намагаючись знайти щось, що підтримало б її віру в їхнє спільне майбутнє. Приятельки були стурбовані, але Зедчине серце підказувало їй, що все минеться; за зростання особистості треба платити, й вона росла без нарікань. Так і сталося: одного ранку прокинулася з неймовірним бажанням жити; вперше за стільки часу з апетитом поїла, тоді пішла і знайшла собі роботу. І не тільки роботу, а й вродливого, розумного юнака, за яким побивалося немало жінок. Через рік вони одружилися.

Приятельки і заздрили, і захоплювалися. Зедка з чоловіком оселилися у затишному будинку з садочком над рікою, що текла через Любляну. Мали дітей, а влітку подорожували по Австрії чи Італії.

Коли Словенія вирішила від’єднатися від Югославії, чоловіка її мобілізували. Зедка була сербкою — тобто «ворогом», — і життя її опинилося на грані краху. Впродовж десяти напружених днів, поки війська готувалися до зіткнення й ніхто не міг знати, чим обернеться декларація незалежності та скільки в результаті проллється крові, Зедка усвідомила, як сильно вона його любить. Весь час молилася Богові, який досі здавався їй дуже далеким, але тепер був її єдиною надією. Обіцяла все найдорожче святим та ангелам, аби лиш її чоловік повернувся.

Так воно й сталося. Чоловік повернувся, діти пішли до школи зі словенською мовою навчання, а під загрозою війни опинилася сусідня республіка, Хорватія.

Минуло три роки. Війна Югославії з Хорватією перекинулася до Боснії, з’явилися перші свідчення про масові вбивства, вчинені сербами. Зедка вважала несправедливим проголошувати цілу націю злочинцями через звірства кількох ідіотів. Її життя неочікувано для неї самої набуло великого сенсу. Вона гордо й відчайдушно захищала свій народ, пишучи статті до газет, виступаючи по телебаченню, влаштовуючи конференції. Зусилля ці виявилися марними, бо іноземці й досі переконані, що всі серби несуть однакову відповідальність за різню, але Зедка знала, що виконувала свій обов’язок і не могла зректися своїх братів і сестер у такий тяжкий час. Розраховувала на підтримку свого чоловіка-словенця, своїх дітей і всіх тих, хто не піддався сліпо пропаганді з обидвох боків.

Одного вечора, проходячи повз пам’ятник великому словенському поетові Прешрену, вона замислилася над його життям. Коли йому було тридцять чотири, він, зайшовши до церкви, побачив там молоденьку дівчину, Джулію Приміч, в яку безтямно закохався. Неначе давні менестрелі, почав присвячувати їй вірші, з надією на одруження.

Джулія виявилася донькою із заможної родини, тож після тієї випадкової зустрічі в церкві убогий Прешрен більше її не побачив. Але зустріч надихнула його на прекрасну поезію й створила навколо його імені цілу легенду. Камінний поет на невеличкому центральному майдані Любляни пильно у щось вдивляється. Простеживши за його поглядом, ви побачите навпроти камінне обличчя жінки, вирізьблене на стіні одного з будинків. Саме тут і жила Джулія. Навіть після смерті Прешренові судилося вічно споглядати своє Неймовірне Кохання.

А що, якби він почав за нього боротися?

Серце Зедці закалатало. Може, це передчуття біди, нещасного випадку з котримсь із її дітей? Помчала додому, де діти спокійнісінько дивилися телевізор, ласуючи смаженою кукурудзою.

Смуток, проте, не відступав. Зедка лягла й проспала майже півдоби, а коли прокинулася, не мала настрою вставати. Історія з Прешреном нагадала їй про втраченого коханця, котрий більше не шукав зустрічі з нею.

І тоді вона запитала саму себе: «Чи достатньо я боролася? Чи повинна була я миритися з роллю коханки замість того, щоб добиватися своєї мети? Чи захищала я своє перше кохання з таким же завзяттям, як захищала свій народ?»

Так, переконувала себе Зедка, проте смуток її не покидав. Те, що колись здавалося раєм — будиночок над річкою, коханий чоловік, діти, що наминають кукурудзу перед телевізором, — поступово оберталося на пекло.

Тепер, після багатьох астральних подорожей і численних зустрічей з високорозвиненими сутностями, Зедка розуміла, що все це було безглуздям. Її Неймовірне Кохання стало для неї виправданням, приводом для розриву з буденним життям, бо виявилося, що життя зовсім не таке, яким вона його собі вимріяла.

Але тоді, роком раніше, ситуація була цілком інакша: вона розпочала нестямні розшуки свого коханця, витратила величезні гроші на міжнародні телефони, але він уже не мешкав у тому місті, й знайти його було неможливо. Відправляла листи експрес-поштою, та вони завжди поверталися назад. Видзвонювала до його друзів, проте ніхто й гадки не мав, що сталося з ним.