Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Ян нижче похилив голову. Він, здавалося, ще раз пережив своє горе, розповівши про смерть батьків. Я поклала долоню йому на руку й лагідно мовила:

— Я це знала, Яне. Ми стояли того святвечора за дверима твоєї кімнати, Гійом і я…

— Ах! — вигукнув він.

Я боялася, що він розгнівається на мене. Та його ліва рука все ще лежала під моєю долонею, — він не висмикнув її, а другою задумливо креслив якісь химерні візерунки на кахляній підлозі. У мене було таке відчуття, ніби я тримаю руку зовсім малої, безпорадної дитини, тяжко хворої чи дуже нещасної. Ось він знову заговорив, і голос його бринів сумно-сумно:

— Розумієш, вона сподівалася, що це примусить мене вернутися до Бове. Тільки вона ненароком зрадила себе, мовивши тоді: «Ти ж не говорив про це з капітаном Ле Марруа, то чого ж тобі тут лишатися?» І тим самим призналася, що Капітан таки знає щось про мене, чи не так? Оце й було одною з причин, що я не поїхав з Фовемберга. Іноді я сподівався, що Капітан сам упізнає мене й заговорить перший. Яке безглуздя! Як він міг упізнати мале хлоп'я чотирьох літ, коли після того минуло довгих п'ятнадцять років?

Янові очі повилися тим самим мрійливим серпанком, що його я помічала, коли він грав на фортепіано. І голос йому забринів ще журливіше.

— Зрештою, мені просто не хотілося їхати… Не тільки через мою нерозв'язану таємницю, а й через ваші Сонячні Дзиґарі. Фанні, ти не можеш уявити, що означають для мене Сонячні Дзиґарі: ти ж завжди живеш там, щаслива… Капітан, Гійом — таких чудових людей далебі ніде на світі не зустрінеш — ти це знаєш?

— Знаю…

— І там була Інгвільд, Норвежка. Ти розумієш, чому я так дивно повівся з нею під час нашої першої зустрічі? Це ж була перша, сказати б, ластівка з моєї вітчизни. Чарівна Інгвільд… Бо вона справді чудова дівчина, правда ж?

— Так… Чудова.

— Коли я дізнався, що вона приїхала, мене заполонила якась шалена надія. Здавалося, це знак долі. Та ні, очевидно, то був простий збіг обставин!

Не давши мені заперечити йому бодай одним словом, Ян ще нижче схилив голову й зовсім тихо промовив:

— І там була ти. У мене ж ніколи не було сестри. А ти стала для мене ніби маленькою сестричкою…

Ян кинув на мене швидкий погляд. Пальці його все ще креслили на підлозі якісь невидимі візерунки.

Я кивнула головою, не дивлячись на нього.

Запанувала ніякова мовчанка. Ян зітхнув, знову глянув на мене, потім підвівся і неквапливо почав ходити по комірчині. І тепер уже я ніяково смикала пальцями за торочки килима.

Нарешті Ян різко спинився й запитав:

— А чи правда, що Капітан знає щось про моє минуле?

— Так, правда.

— І… він казав тобі про це?

Я сміливо глянула Янові просто в очі:

— Так, Яне… Я знаю все.

Кілька секунд він пильно й водночас якось розгублено дивився на мене, потім різко затулив обличчя руками, сів:

— Фанні, прошу тебе, мовчи, мовчи… Не кажи нічого… Я боюсь… Фанні, я боюсь почути…

Він нервово пригладжував на голові волосся. Знизу я бачила тільки його біляву розкуйовджену чуприну, яку він раз у раз смикав своїми тонкими пальцями.

Я теж затулила голову руками. В цю неповторну мить свого життя, таку тяжку й скороминущу, я не хотіла більш дивитися на нього. Я не хотіла навіть знати, чи він ще є тут, чи він слухає мене. У мене було таке відчуття, наче він уже поїхав до своєї Норвегії.

— Яне… Дозволь мені розповісти все зараз же… Бо те, Що я скажу, принесе тобі радість, велику радість… Яне, твої батьки не загинули. У тебе є тато й мати, котрі люблять тебе і не тямитимуться від щастя знову знайти тебе!..

Я затамувала подих, не сміючи звести на нього очі.

— Яне. Ти чуєш мене?

Та я даремно боялася. Даремно затуляла голову руками, як тоді, в ту страшну хвилину, коли на нас мчав поїзд. Зовсім несподівано Ян заридав. Він плакав як дитя. Загата, що так довго стримувала сльози, нарешті, прорвалася… Ян плакав хвилин п'ять… Може, десять… А може… Я всією душею сприймала цю велику радість і бурхливий біль мого друга. Аж тоді, коли ридання почали вщухати, я поволі звела на нього очі. Він усе ще сидів, міцно затуливши лице руками. Я стала біля нього навколішки. І в ту ж мить почула його приглушений, боязкий голос:

— Фанні, це правда? Я аж здригнулася.

— Ну, звісно, правда! Ох! Яне, клянусь тобі, що це правда!

Скоряючись раптовому поривові, я поклала руку йому на голову й провела по волоссю. Воно було на диво тонке, ніби шовкове. Я не насмілювалась ані прийняти руку, ані ще раз, як мені веліло серце, погладити голову мого дорогого друга в цю хвилину великого потрясіння. І я знову й знову проклинала свою непоборну стриманість, що сковувала всі мої людські почуття. Я не знала, що робити! Інгвільд, певно, була б ніжнішою. Навіть Гійом поводився б на моєму місці куди краще. Він поклав би Янові на плече свою міцну руку, запропонував би йому мовчазну чоловічу дружбу. А можливо, приязно підбадьорив би його словами: «Ну, ходімо, старий друзяко, всі драми скінчено! Тепер уже нема чого плакати!»