Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Реліквія, Яне? — прошепотіла я, глибоко схвильована.

Але Ян не почув моїх слів. Він уже пробирався до іншого кутка горища. Якусь мить стояв там, замислившись, потім рішуче мовив:

— Мабуть, я помилився. — Це було не в тому кутку. Іди-но сюди, Фанні, може, тут нам більше пощастить.

Я підійшла до нього, і розшуки почалися знову.

Ми уважно оглянули три чи чотири скрині, перерили все в старій шафі, що мало не звалилася на нас. Ян зазирнув навіть за волосяний матрац, поставлений сторчма до стіни, але виліз звідти ні з чим, тільки лоб його був геть заснований павутинням.

Потім ми обоє заходилися цілими оберемками вибирати старі речі з чорної корзини з вигнутою кришкою. Ян витяг з неї стару шубу, дві вечірні сукні, смокінг, потім на дні ми намацали перину з гагачого пуху, — вона порвалася під нашими пальцями, і навколо в повітря злетів пух. Тоді ми знову поклали все це манаття на дно корзини, і я мало не з люттю опустила кришку. І мене теж пойняла ця нестримна гарячка пошуків. Я відчувала: якщо зараз, в цю мить, ми нічого не знайдемо, дарма що перерили вже догори дном геть усе горище, всі комори, — то весь Янів запал пропаде, розвіється. Його минуле, майбутнє — він одмовиться від них, впаде у безнадію. Він зречеться всього. А я не хотіла, щоб він здавався. Хотіла, щоб він був сильний, мужній.

Треба, мені конче треба знайти той пакунок!

І знову шарудить під руками пожовклий папір, скриплять кришки, що їх я хапливо розчиняю й зачиняю. Ось до рук мені попав старий, припалий порохом естамп. На ньому зображено бал у Версалі, та я нервово відкидаю його…

Ян випростався, стукнувшись головою об схил даху, вилаявся і підгилив ногою салонний кравецький манекен так, що той полетів шкереберть і розбився, ударившись об мармур старого клишоногого столика. Ян збуджено заходив туди й сюди по горищу. Він був знервований, злий і зовсім занепав духом.

Я мовчу. Та чому руки мої раптом затремтіли від хвилювання? В цю мить я саме розкрила ще одну скриню, на кришці прочитала кілька надряпаних олівцем слів: білизна для новонародженого. Я виймала малесенькі сорочечки, дитячі льолі,— вони, певно, належали тому, першому, Янові. Покликала стиха:

— Підійди-но сюди!

З шанобою, майже з побожністю я складала купкою легеньку дитячу одежу. Дісталася вже до дна скрині. І ось у мене в руках пакунок — це міг бути тільки він, той самий! — загорнутий у синє, перев'язаний мотузком, обмотаний ковдрою.

Ян схопив пакунок. Мовчки розгорнув його.

Він стояв, випроставшись на весь зріст. А я все ще лишалася навколішках перед скринею. Мені не видно було, що там у пакунку, але я побачила очі Яна, наповнені слізьми.

— Дивись, Фанні,— тихо промовив він, і голос йому урвався.

Біля нас на підлозі лежав згорнутий у довгий сувій старенький килим. Ми машинально посідали на ньому. Ян розгорнув синій папір, показав мені маленький ескімоський червоний комбінезончик, — здавалося, він і досі беріг форми дитячого тільця. Тканина на колінах і ліктях була витерта і курточка — розтягнута, — більша завширшки, ніж завдовжки, — комбінезончик пошито, певно, на чоловічка років чотирьох — з гарної ворсистої шерстяної тканини. В пакунку лежали ще червона шапочка з помпоном і пара шкіряних черевичків…

— Мені здається, це ще не все, — промовив Ян. Я розгорнула глянсуватий папір, там був ще один пакунок, і в ньому я побачила ведмедика, оксамитового пухнастого сірого ведмедика. Його витерта шерсть, обвислі вуха й одноока морда виразно свідчили, що це була улюблена іграшка.

Ян помітив, як я одвернула голову.

— Фанні, що з тобою?

Я нічого не відповіла. Взяла в руки ведмедика. Машинально крутила його в пальцях, як крутив капітан Ле Марруа, давно колись, однієї похмурої воєнної ночі на борту «Сіріуса» біля берегів Норвегії. Той самий ведмедик, «такий покинутий і нещасний, справді, наче живе людське дитя», — так, здається, сказав Капітан, — а це велике дитя сидить зараз ось тут, поряд, дивиться на мене, таке схвильоване, і очі його сповнені благання.

— Фанні, що з тобою? Прошу тебе, скажи, що з тобою?..

— Яне, це вона — та сама твоя одежа?..

То я спитала. Я мусила спершу знати. Мусила спершу пересвідчитися. А що, як помилилася? Що коли це просто неймовірний збіг обставин?!

Сидячи на товстому сувої килима, Ян підібгав ноги аж до підборіддя і обхопив руками коліна. Що він скаже мені?

— Яне, відповідай же! — не витримала я.

Він підвів голову і, нарешті, заговорив, тихо й просто, — неначе це не мало ніякого значення.