Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Перед нами громадилася сила-силенна різних дерев'яних будиночків, палаців, різьблених, розмальованих чи вкритих лаком. Ось маленький коник скаче галопом. А онде Ноїв ковчег, населений тонко й майстерно вирізьбленими фігурками різних тварин, і у всіх у них такий розгублений вигляд! «Ну, то як: всесвітній потоп уже скінчився чи ні? — здається запитують вони. — Чи можна нам знову зійти на землю?»

Стоячи навколішках на холодних плитках підлоги, я захоплено порпаюся серед цих скарбів, наче маленька дівчинка, перед якою немов відчинили браму раю. Ян мовчки стежить за мною.

— Зовсім як дитина! — сміється він. — Признайся, ти, мабуть, тайкома бавишся ще іграшками, га?

Та цього разу я зовсім не образилася, коли він назвав мене дитиною. Сприйняла це скорше як комплімент.

— Ну, а тепер — до роботи! — каже Ян. — Ми й так уже згаяли багато часу.

І він тягне мене до «костюмерної», знову беручи в руки гасничку. Нічого не вдієш, доводиться спускатися на грішну землю: справді-бо, ми прийшли сюди не гратися. І знову все в мені здригається зі страху: а що, як жінка в чорному повернеться раніше? Що коли вона підніметься сюди й застукає нас зненацька?

Та Ян, здається, зовсім не сушить собі тим голови. Він дає мені настанови, запалюючи гасничку, бо тут, на горищі під дахом, таки досить холодно.

— Слухай мене уважно, — каже він. — Ми шукаємо один пакунок. Пакунок приблизно отакого розміру. — Розводить руки, показуючи, який має бути отой згорток. — Замотаний він у синій папір.

Гніт гаснички раз у раз западає, пригасаючи, Ян підкручує його і нараз хапає мене за плечі:

— Ми повинні знайти цей пакунок, неодмінно, чуєш, Фанні? — Очі йому палають диким блиском. І я відчуваю, як страх охоплює мене. — Для цього ми й приїхали до Бове. Його треба знайти за всяку ціну, розумієш?

Я схвильовано спитала:

— Яне, скажи мені… Що там у ньому? Я краще шукатиму, коли буду знати, що саме треба шукати.

Він якусь мить вагався. Нарешті, зважився:

— В ньому дитяча одежа на дитину трьох-чотирьох років.

Я заніміла з розкритим ротом і насилу стримала вигук. По тілу пробіг дрож. Але я стрималася і тільки пробурмотіла стиха:

— Дитяча одежа? Добре, ми пошукаємо її!

Ян погасив електрику в коморі з білизною. Потім зачинив двері.

І ось ми тільки вдвох, відокремлені од усього світу величезними білими привидами — білизною, що погойдується на вірьовках.

— Фанні, оглянь-но цей клунок!

Я стою навколішки перед великим лозовим кошелем, розкриваю його і починаю перебирати безладно скидану туди стару білизну, серветки, діряві, геть зношені простирадла. На дні знаходжу два чи три покривала на ліжко, з торочками по краях. Я старанно перерила геть усе в кошелі, потім перейшла до сусідньої скрині. Виявилося, що вона вщерть заповнена старими журналами. Янового пакунка тут не було. В іншому ящику — посуд, келихи, чарки, гарні склянки, загорнуті в старі газети. Третя скриня була зовсім порожня. Ян шукав за кілька кроків від мене, він допоміг мені відсунути скриню вбік, щоб не заважала.

Нам було тісно, ми крутилися на вузькому п'ятачку серед різного хатнього начиння: поламаних стільців, потрісканих полив'яних глечиків, облуплених емальованих каструль і вищербленої порцеляни. Я знову й знову рилася навмання в усьому цьому мотлоху, перекидаючи й руйнуючи цілі піраміди старих речей, а потім сяк-так заново складала їх. Разів десять я відкидала з дороги лозовий кошик, круглий і порожній, схожий на пташину клітку, та він, як на гріх, раз у раз знову попадав мені під ноги.

Ліворуч од мене Ян, випростуючись, раптом заплутався в старій військовій шинелі з мідними ґудзиками; повісив її на бантину, і рукави, погойдуючись, ніби промовляли безнадійно: «Нема на що сподіватися! Хіба можна щось найти серед такого безладдя?..»

Я спитала:

— Може, ти хоч приблизно скажеш, де треба шукати?

Ян провів по вкритому пилюкою чолу рукою.

— Розумієш, я давно не бував тут! Мені було тоді дванадцять чи тринадцять років. Я допомагав їй щось шукати, — не пригадую вже, що саме. Раптом вона взяла в руки цей пакунок і розгорнула його. Можливо, вона зробила це ненавмисно. Я спитав, що це за пакунок. Вона відповіла: «Це твоя одежа, ти носив її, коли був зовсім маленький…» — «Чого ж ти зберігаєш її, а не віддаси комусь, як ти робиш з іншими речами?» — спитав я. — «Бо це реліквія, пам'ять», — пояснила вона.