Клод Кампань - Діти морських туманів

Крістіна не відповіла. Вона важко опустилася на лаву. Мертвотна блідість, що розлилася по обличчю жінки, ще більше впадала в очі поряд з червоним од слів личком Марінетти. Ноги їй тремтіли, а руки, коли я схопила їх, щоб заспокоїти жінку, були холодні, як лід. Боячись, щоб вона не зомліла, я побігла на кухню — пошукала там пляшку з ромом і цукор, Коли повернулася, Марінетта ще схлипувала на руках у Яна, але вже не так голосно. Я мало не силоміць всунула Крістіні в рот грудочку цукру, змочену ромом, потім ще одну і запхнула карамельку в рота Марінетті.

— Годі вже плакати, — умовляла я дівчинку. — Подивись, як ти розхвилювала маму. Поцілуй її. Ми зараз зробимо гарненьку перев'язку твоїй ніжці, і ти підеш спати зі своїм ведмедиком Нунуром.

Крістіна машинально поцілувала доньку, і коли я вже відносила малу До її кімнати, то почула, як жінка глухо мовила Янові:

— От бачите, я нізащо не повинна була дозволяти Давідові… Не можна було робити цієї гойдалки. Якщо Марінетта розіб'ється, це знову з вини Давіда!

Я обернулася до Яна. Ми сумно перезирнулися. Не було більше ні мене, ні його. Була тільки нерозв'язна проблема стосунків між Крістіною та Давідом, і от вона вибухала знову, владно вимагаючи від нас нових сил і вміння переконувати, здорового глузду й любові…

Та я вже не мала ніякої охоти переконувати будь-кого ані бажання наводити когось на розум. Почувала, що вже не маю тієї любові, яку я дарувала раніше.

Я знайшла пергаментний папір для компресу, бинт і старанно наклала Марінетті пов'язку. Руки мої машинально робили своє діло, а в голові аж гуло від гірких думок. Хіба не розвіялися вщент за кілька днів усі людські цінності, навколо яких я спорудила свою цитадель? А тим часом якою вона здавалася високою, міцною, ця фортеця, зведена на фундаменті світлих ідеалів! Якими неприступними здавалися її земляні вали й мури, зцементовані всіма моїми наївними дівочими віруваннями! І от спершу вивалився наріжний камінь: моя віра в Яна. Бо Ян виявився просто гравцем — так же? Він завжди, анітрохи не церемонячись, грався моїм серцем, не щадив мого самолюбства. Доказ цього — його безглузда втеча на кораблі… І вчора ввечері, під час Гійомових заручин, коли він корчив блазня… Ні, Ян не любив мене; я повинна переконати себе в цьому, хоч мов безумне серце все сприймало як ознаки кохання. Навіть ці ясні просвіти на моєму похмурому обрії — останні Капітанові слова, і приїзд Яна цього вечора до Голубки, і ніжний дотик його плеча — усе зникло під шквалом жорстокої фрази Крістіни: «Якщо Марінетта розіб'ється, це знову буде з вини Давіда…»

Але чому, думала я, чому розпач Крістіни з такою силою озвався в моєму серці? Що ж це за пута, які зв'язали нас чотирьох — Крістіну і Давіда, Яна і Фанні? Чи й справді від врятування їхньої любові залежала — за якимсь незбагненним законом примхливої долі — перемога нашої? І якби Крістіна змогла раз і назавжди зректися минулого, отруєного злопам'ятством і нарешті зустріти Давіда і всі можливі майбутні труднощі остаточно примиреним і доброзичливим поглядом, — чи не означало б це, що й ми, Ян і я, невдовзі виграли б свою битву за спільне майбутнє?.. Бо Давід і Крістіна стали для нас своєрідним тестом. Вони сходили попереду нас угору по крутій стежці життя молодого подружжя. Коли вони подадуть нам знак, що все гаразд, що сонце сяє за хмарами, що вони подолали вершину, міцно зв'язані одне з одним, може, це означало б, що й ми теж зможемо піднятися по цій крутій гірській стежці? Можливо, це було б доказом, що кохання може здолати звичних демонів повсякденного життя. Доказом, що наш ідеал — не «химерна, недосяжна мрія…»

Та ба! Цього вечора демони раптом знову з'явилися: «Я нізащо не повинна була дозволяти Давідові…»

Марінетта заснула. Мені вже треба було вертатися до Крістіни і Яна. Незважаючи на своє сум'яття, я не могла покинути Крістіни. І Ян, певне, також… Цього разу знову, — можливо, востаннє,— ми повинні були діяти разом.

Ще не переступивши порога кухні, почула спокійний і розважливий Янів голос, колись я називала його голосом зодчого. Штовхнувши двері, увійшла…

Ян сидів біля Крістіни, а вона, спершись ліктями на стіл і обхопивши голову руками, слухала його. Він обняв її за плечі і говорив короткими обережними фразами, як старший люблячий брат.

Я безшумно підійшла до них ззаду, і нараз усе моє єство пойняло жагуче бажання самій опинитися на місці цієї молодої жінки — відчути, як мене підтримує, обнімає його надійна сильна рука, міцно-міцно притулитися головою до його светра з грубої вовни, так, щоб кожна петля плетива лишилася на щоці своєрідним відбитком ніжності…