Клод Кампань - Діти морських туманів

І коли я мчала безлюдною дорогою, заполонена своєю тугою, — чи могла я уявити собі, що саме в цю мить Ян постукав у двері Сонячних Дзиґарів?..

Та він застав тільки Капітана і Гійома, вони сиділи за обіднім столом.

Їм досить було обмінятися швидким поглядом, щоб зрозуміти все. Вони й далі спокійно обідали, навіть не запросивши Яна сісти й розділити з ними трапезу, як це було заведено віддавна.

— Фанні немає? — спитав Ян.

Вигляд у нього був водночас рішучий і тривожний.

— А ти хотів з нею поговорити? — озвався Гійом.

— Так.

— Вона щойно поїхала з дому. Шкода, — зауважив Капітан.

Засмучений нелюб'язним прийомом, Ян ступив ближче і якось скорботно-болісно вигукнув:

— О Капітане, мені здається, що я погано повівся з нею учора!

— Я теж такої думки, — відповів дідусь. Незвична Капітанова холодність остаточно збентежила Яна.

— Вона казала вам про це? — сумно й покірно спитав він.

Капітан зняв і поклав на стіл окуляри, пильно глянув на вкрай засмученого хлопця. Вираз очей його був суворий і лагідний водночас.

— Саме перед тим, як ти приїхав, — промовив він, — вона плакала на моїх грудях і казала, як тяжко було їй дивитися вчора на твої дурні вихватки.

— А що мені було робити?.. Втекти з Рейд'ера? Втекти або почати викидати колінця — іншого виходу я не бачив…

Хлопець стояв перед Капітаном і Гійомом, спершись долонями на край стола, обличчя в нього було збуджене.

— Ви тільки уявіть собі, який це був удар для мене — побачити Фанні з Нікола, коли вони розмовляли між собою так ніжно-ніжно… Я подумав… Одне слово — я наче збожеволів від ревнощів, розчарування… Зрозумійте мене, Капітане! Ваша телеграма чекала на мене в Бремені, у морського агента, представника «Торільда». В ту ж мить я побіг дзвонити в Берген, поговорив з батьками… Ніхто не знав, як вони мене розуміють… О п'ятій годині ранку я сів на мотоцикл. Сімсот тридцять кілометрів від Бремена до Булоні промчав, майже не спиняючись… Я ледве на ногах стояв, коли прибув до Рейд'ера, і, тільки-но увійшов, побачив Фанні та Нікола у віддаленому кутку саду, і вони… Мені захотілося кинутись геть, поїхати, я зовсім втратив тяму, не розумів нічогісінько… Ну, що ж! Я зреагував по-іншому, почав викидати коники, корчити з себе блазня! Потім Нікола пощастило витягнути мене з вітальні надвір. Він усе мені пояснив… Я прийшов, щоб попросити вибачення у Фанні, сказати їй… Якщо тільки вона не почуває до мене огиди і зможе простити…

— Тепер я розумію тебе, дитино, — сказав Капітан.

— Що ж мені робити? Я почуваю себе таким нещасним, а її немає тут!

— Ніколи не треба занепадати духом, наробивши дурниць, коли їх ще не пізно виправити, хлопчику мій!

Капітанові і Гійому небагато треба було, щоб передати свої думки один одному. Вставши від столу, щоб принести сковороду, на якій холонула смаженя з помідорами, Гійом сказав:

— На жаль, ми не можемо запросити тебе цього вечора. У буфеті лишилося тільки одне яйце, а помідорів не вистачить і на двох!.. Ох, ця Фанні… Найкращі господині стають нестерпні, коли закохуються…

Ян навіть і оком не моргнув, вислухавши це. Він усе ще був надто розгублений і збентежений.

— Рушай до Ферків, — порадив Гійом. — Фанні поїхала туди, щоб посидіти з Крістіною, поки не буде Давіда. Вони, певно, не відмовлять тобі в гостинності ані в тарілці супу. Жінки завжди гостинніші, аніж старі буркотливі чоловіки!

Дідусь теж підвівся і поплескав Яна по плечу,

— Гійом правду каже, Яне. Поїдь-но, знайди Фанні у Ферків. А чи знаєш ти, що я сказав їй перед тим, як ти приїхав?

— Що, Капітане?

— Я сказав, що завжди вірив у тебе, чуєш?

Наш друг випростався, очі йому заблищали, засвітилися новою надією.

— Це правда, Капітане? — спитав він.

— Правда, хлопчику. І от іще що я їй сказав: коли двоє людей щось роблять разом для інших, то вони не можуть не зустрітися… Іди ж, доганяй Фанні у Ферків. Ти потрібен їй зараз — ви обоє допомагатимете Крістіні. Там ви й зустрінетесь.

На фермі Голубка високі дзиґарі вибили вісім разів. Ці дзиґарі знайшли собі місце на кухні, наче стара бабуся, котра наділа окуляри й сіла біля вогню зі своїм плетивом.

Тільки-но продзвонили дзиґарі, як у двері хтось постукав. Я саме збиралася роздягати Марінетту. Крістіна відпочивала, зручно вмостившись у шезлонзі. Я почула, коли бігла до дверей, як вона здивовано промовила:

— Хто б це міг бути в такий пізній час? Побачивши на порозі його, я враз втратила всю свою мужність. Щоб потопити свій смуток, треба дбати про інших, починаючи з маленького, зовсім маленького. О, які високі слова!.. А мій смуток — ось він зараз стоїть переді мною — Ян!.. Його золоте волосся світиться у вечірньому світлі. Таким я вперше побачила його, коли він стрибнув з п'ятитонки, щоб посадовити мене в кабіну. Він стоїть у накинутій наопашки куртці, поклавши руку на наличник, боязко чекаючи, що я зараз покажу йому на двері. На устах його грав добра усмішка, щось трохи сумне і благальне почувається в ній. Усмішка, якої я воліла б не бачити, бо вже не вірила в неї, і мені було соромно, що колись я так довго вірила їй. А проте я стояла перед ним, як звір, що попав у тенета, і знову все моє єство пойняло блискавичне й сумне відчуття впевненості: це єдина людина в світі, яку я могла б покохати.